ШЛЯХ ДО ЗІРОК ПІШКИ

ПІД ЗОРЯМИ

– Косач, сніданок. — Медсестра вкочувала в палату візок. Оленка трохи розплющила очі і неохоче повернула голову в бік дверей.
– Не буду, дякую. – Відповіла вона.

– Ну-ну, модно, сили тобі потрібні. — Слідом за медсестрою до палати увійшов лікар.
Оленка мовчала. Медсестра швидко поставила на тумбочку тарілку з кашею і склянку чаю. Шепотом:
– Їж, давай, Андрій Степанович правий. – І так само швидко залишила палату.
– Як настрій? Весняний? — Андрій Степанович усміхнувся.
– Ні слова більше. – Відповіла тужливо Оленка і відвернулася до вікна.

– Це добре. — Не звертаючи уваги на тон пацієнтки, продовжив лікар. — Операція призначена на завтра. — Уже серйозно повідомив він.
– Шанси зростуть? — Запитала Оленка, повернувшись.
– Безсумнівно. Хоча про повне відновлення поки не йдеться. — Визнав Андрій Степанович.
– Я зможу ходити? — Оленка напружилася.
– Не хочу давати надмірних надій… – Після невеликої паузи відповів Андрій Степанович. — Але необхідно використати всі шанси.
– Зрозуміло… – Оленка знову відвернулася. Як вийшов Андрій Степанович, вона не почула. Як і не почула, що за вікном вже зовсім по-весняному цвірінькали птахи.

Аварія була жахливою. За кермом була Оленчина подруга Дарина. Намагаючись уникнути лобового зіткнення, Дарина різко вивернула кермо, машину занесло на слизькій дорозі, зіткнення уникнути не вдалося. Основний удар припав на пасажирську сторону. Оленка прийшла до тями лише в лікарні. Як вона згодом дізналася, Дарина постраждала менше, у неї був перелом руки та струс мозку. У Оленки було зламано кілька ребер, відкритий перелом ноги, а головне, постраждав хребет. Прогнози були невтішні, шанси на те, що Оленка зможе знову ходити, були мізерними. Можливо, хтось інший був би радий уже тому, що залишився живим, але для Оленки світ перестав існувати в одну мить. Танці були для неї всім: життям, заробітком, натхненням. Рух був для неї як для інших повітря. І що тепер?

Наступним ударом стала реакція Богдана. Вони зустрічалися вже два роки, і недавно Богдан зробив Оленці пропозицію. Два тижні тому, коли Богдан сидів тут, у палаті, поруч з Оленкою, вона без слів зрозуміла, що весілля не буде. Коли Оленка розповіла про прогнози лікарів, Богдан довго сидів, задуманий, дивлячись у підлогу, потім сказав, якось невпевнено:
– Тобі все одно треба думати про добре. Все налагодиться.

Наступні три дні він не прийшов. Потім прийшло коротеньке повідомлення від нього: «Вибач. Я так не зможу». Відповідь була остаточною, як і розірвання останнього тонкого зв’язка надії. Оленка вже не плакала, зі скляними пустими очима вона дивилася на білу стелю і уявляла, що ось зараз ця стеля обрушиться на неї і все закінчиться.

Мама, погладжуючи Оленку по руці, намагалася втішити, намагалася усміхатися, повторювала, що ще не все втрачено, що треба боротися, що вони разом боротимуться. Та Оленка бачила, що очі мами червоні від сліз, які вона проливала, виходячи з палати. Андрій Степанович, лікар, теж повторював, що потрібно боротися.
– Для чого? — Одного разу запитала Оленка.
– Щоб бути щасливою. — Проте просто відповів Андрій Степанович.

– Я вже ніколи не буду щасливою. — Відповіла Оленка. Андрій Степанович дуже уважно подивився на неї:
– Обов’язково будеш. Але це залежить більше від тебе, ніж від інших. У мене не такий великий досвід, але знаєш, я зустрічав людей, які здолали, здавалося б, неможливе, залишали в лікарняних палатах навіть невиліковні хвороби, бо хотіли жити, радіти життю, хотіли бути щасливими.
Оленка не відповіла. Вона не хотіла жити. Не хотіла жити так. І яке тут може бути щастя? — запитала б вона лікаря, але вирішила не продовжувати цю розмову. Зрештою, у лікарів, напевно, так заведено підбадьорювати пацієнтів.

– Не спиш? — Андрій Степанович тихенько відчинив двері, впускаючи в темряву палати смужку світла.
– Не сплю. — Відповіла Оленка, навіть не помітивши, що лікар звернувся до неї на «ти».
– Хвилюєшся? — Запитав він, сідаючи на стілець біля вікна.
– Ні. — Оленка знизала плечима.
– Можеш уявити, що аварії не було. І ось минуло десять років. Яким було б твоє життя? — Запитав Андрій Степанович, дивлячись не на Оленку, а у вікно.
– Не знаю. Напевно, ще виступала б. А може, вже не виступала, а дочку на танці водила. – Оленка навіть трохи усміхнулася, але потім згадала, що весілля її не відбулося. – Знаєте, а він мене кинув. Як тільки дізнався, кинув.
– Хто? — Андрій Степанович вже зрозумів відповідь. – Думаєш, він любив тебе?
– Не знаю. — Оленка знову знизала плечима. – Може, це тільки в романтичних фільмах так люблять, що готові за тобою і в вогонь і в воду, а в житті, тільки обіцяють дістати зірку з неба, а насправді… – Оленка замовкла. Андрій Степанович же теж був чоловіком. Причому досить молодим і симпатичним, як тільки що зрозуміла Оленка. Напевно, у нього є дружина або дівчина, і він, зовсім по-іншому до неї ставиться. Ось він би, напевно, не злякався в такій ситуації. Приходить же, навіть її, зовсім незнайому людину підтримує.
– Гаразд, Косач, спи. Будуть і для тебе зірки з неба. — Андрій Степанович вийшов. Оленка подивилася у вікно. Кусочок неба, усипаний зірками, був, і правда, видно. «Ось би зараз зірка впала» — подумала Оленка, але зірки не падали, принаймні, жодна не впала, поки Оленка не заснула.

– Ну як ти? — Андрій Степанович стояв напроти Оленчиної ліжка. — Дмитро Петрович сказав, що операція пройшла добре.
– Напевно. Тільки ноги я все одно не відчуваю. — Оленка зітхнула.
– Подивися, що я тобі приніс. — Андрій Степанович простягнув Оленці невеличку коробочку. Оленка відкрила і усміхнулася. Коробочка була наповнена блискучими маленькими зірочками-конфетті. — Будеш старанно займатися, сама до справжніх зірок дійдеш. — Пообіцяв лікар.

Реабілітація була довгою, виснажливою і, здавалося Оленці, не приносила результатів. Андрій, тепер Оленка називала його теж просто на ім’я, часто заходив до неї. Вони розмовляли, як давні приятелі, спілкувалися на різні теми. Андрій вмів відволікати Оленку від сумних роздумів, і вона навіть починала вірити його словам, що зусилля не пройдуть марно.

– Як сьогодні? — Андрій зайшов до палати після Оленчиних щоденних вправ, під час яких медсестра намагалася оживити дерев’яні ноги.
– Нормально. — Оленка розвела руками.
– Бузок розцвів. — Андрій простягнув Оленці, заховану за спиною, пишну гілочку. Оленка вдихнула свіжий, ніжний аромат. А потім з дитячим азартом почала шукати квітку з п’ятьма пелюстками.
– І тут нічого. — Оленка надула губи і підвела очі.
– А тут? — Андрій простягнув Оленці ще одну невідому коробочку. Вона усміхнулася, передчуваючи чергову порцію зірочок. Але, відкривши коробку, на мить застигла. На невеликому колечку, в променях сонця іскрилася зовсім інша зірка — маленький камінець.

– Ти вийдеш за мене? — Запитав Андрій, коли Оленка перевела погляд з колечка на нього. Оленка мовчала. Андрій схвильовано видихнув і сів на ліжко.
– Ти сів мені на ногу… – Тихо сказала Оленка. — Ти сів мені на ногу! — Вже голосно закричала вона і засміялася. — На ногу сів! Я відчуваю! Я відчуваю ногу!
Андрій підскочив і теж засміявся. І тут Оленка заплакала. Вона усміхалася, але по щоках бігли сльози.

– Що з тобою? Болить? — Захвилювався Андрій. Оленка похитала головою:
– Пам’ятаєш, я сказала, що ніколи уже не буду щасливою. Я справді так думала. А сьогодні стільки щастя відразу. Ну якщо вже ти не побоявся покликати в дружини каліку, то плаксою тебе, сподіваюся, не злякати? – Оленка знову засміялася.
– Мене нічим не злякати. – Відповів Андрій і з ніжністю подивився на наречену.
***
– Мамо, ти бачила? У мене вийшло! — Анфіса підбігла до лавки, на якій сиділа Оленка.
– Звісно, бачила. І для тата все записала. Ти в нас молодець. — Оленка обняла дочку.

– Ольга Іванівна сказала, що я танцюватиму в центрі. — Похвалилася Анфіса. – Це означає, що я танцюю краще за всіх?
– Так. — Шепнула Оленка і так само шепотом відкрила дочці секрет. — Тільки тссс, якщо зазнаєшся, нічого не вийде. — Анфіса зрозуміла і кивнула. — А тепер збирайся, поїдемо тата з роботи зустрічати.

Минуло десять років. Танцювати на великій сцені Оленка більше не змогла, але на власному весіллі танцювала цілком пристойно. Як відзначив Андрій, вже точно краще за нього. Шлях до зірок був для Оленки довгим, але разом з Андрієм вони впоралися. І щоб ніколи не забувати про це, і про те, що треба вірити в краще, мріяти, що б не сталося, Оленка запропонувала розписати стелю спальні у вигляді зоряного неба. Андрій підтримав. Відкриваючи вранці очі, Оленка твердо знала, що до зірок можна дотягнутися рукою, варто тільки захотіти. До будь-яких і завжди.