Стид, що не минає з часом

Марілка Петрівна стерла пил з рамки світлини: молода жінка в халаті сміється серед лікарів. Повна віри, що все попереду, що стане чудовим лікарем, буде рятувати людей. Мала тоді відчуття, ніби саме життя чекає перед нею.

— Малочко, знову за старе? — голос із коридору був доньчин. — Забери вже ці світлини, нащо себе мучиш?

— Не твоя копійка, Соломіє, — пробурчала Марілка Петрівна, але руки трохи затремтіли. — Ліпше іди помий посуд.

Соломія зайшла до кімнати, сіла поруч на канапу.

— Мамо, доки ж? Минали роки, а ти все не заспокоїшся. Ніхто вже того випадку не пам’ятає, окрім тебе.

— Не пам’ятають? — гірко скривилася Марілка Петрівна. — А Одарка Іванівна пам’ятає. Вчора стріла її в крамниці, навіть не повернула голови. Не бачить, мов.

— Та може, не помітила! Або окуляри вдома забула. Мам, годі вже себе гризти!

Марілка Петрівна поставила рамку на полицю, глянула у вікно. За шибкою крапав дрібний дощик, такий самий сумний, як і її настрій. А колись вона його любила, казала, що він змиває все погане…

Все почалося тридцять років тому, як Марілка Петрівна працювала дільничним терапевтом у районній поліклініці містечка Немирів. Молода й енергійна, вона намагалася допомогти кожному пацієнтові, проводила в роботі по дванадцять годин. Колеги поважали, хворі любили, завідувачка ставила за приклад.

Того дня прийшла Ганна Трохимівна Ковальчук, літня жінка, що часто скаржилася на болі в серці. Марілка Петрівна звикла до її візитів, знала: бабуся живе сама, дітей нема, і лікар для неї — єдина віддушина.

— Лікарко, голубко, — зітхала Ганна Трохимівна, сідаючи на стілець, — серденько зовсім розболілося. Усю ніч не спала, думала, помру.

— Давайте послухаю, — Марілка Петрівна приклала стетоскоп до грудей пацієнтки. Серце билося рівно, відхилень не чути.

— Ганно Трохимівно, з вами все гаразд. Може, через щось нервувалися?

— Та що ви, лікарко! Біль така, мов кинджалом ріже! — жінка схопилася за груди. — Може, укольчик який зробите? Або до лікарні направите? Страшно мені самій вдома!

За вікном кабінету зростала черга на завтра, часу бракувало жахливо, а вдома чекав синок із гарячкою. Марілка Петрівна втомлено потерла скроні.

— Ганно Трохимівно, я вас обстежила дуже ретельно. Серце працює нормально, тиск у нормі. Прийміть валеріани й гарно виспіться. Як що гірше — обов’язково викликайте швидку.

— Та ж лікарко…

— Перепрошую, в мене багато ще пацієнтів. Бувайте здорові.

Жінка повільно підвелася зі стільця, з надією подивилася на лікаря, але та вже викликала наступного. Ганна Трохимівна зітхнула й поплелася до виходу.

Марілка Петрівна й забула подумати про цей візит. Вдома мітусилася з хворим сином, чоловік затримувався на роботі, клопоту на всі боки. Наступного дня знов прийом, хворі, папірці, метушня.

А вранці задзвонив телефон зі швидкої.

— Марілко Петрівно? Вчора до вас зверталася Ковальчук Ганна Трохимівна. В неї був великий інфаркт, ми до лікарні не доїхали…

Трубка випала з рук. Марілка Петрівна відчула, як кімната пливне перед очима. Це ж неможливо. Вчора у жінки все було гаразд, серце билося рівно…

— Мамо, що трапилося? — налякано спитала маленька Соломія, що гралася біля ляльок.

— Нічого, дочко, нічого, — пробурмотала Марілка Петрівна, але сльози вже котилися по щоках.

На роботі про ви
Завідувачка покликала Марілку Петрівну до себе та з гіркотою поцікавилася про звістку, що вже лякала пацієнтів і змінила погляди колег на непевні.