Тато, познайомся, це моя наречена та твоя майбутня невістка

— Тату, познайомся, це моя майбутня дружина і твоя невістка, Ганна! — щасливо сяяв Борис.
— Хто?! — з подивом запитав професор, доктор наук Роман Михайлович. — Якщо це жарт, то не дуже смішний!
Чоловік із відразою дивився на нігті на грубих пальцях «невістки». Здавалося, ця дівчина не знала, що таке вода і мило. Як інакше пояснити бруд, що в’ївся під нігті?
«Боже мій! Як добре, що моя Лариса не дожила до такої ганьби! Ми ж намагалися виховати цього обалдуя з найкращими манерами», — промайнуло в його думках.
— Це не жарт! — впевнено сказав Борис. — Ганна залишиться з нами, а через три місяці ми одружимося. Якщо ти не хочеш брати участь у моєму весіллі, обійдуся без тебе!
— Добридень! — усміхнулася Ганя і по-звичному пройшла на кухню. — Це пироги, малинове варення, сушені гриби…, — перераховувала вона продукти, які дістала зі зношеної торби.
Роман Михайлович схопився за серце, побачивши, як Ганя зіпсувала білу скатертину ручної вишивки, проливши варення.
— Борисе! Опам’ятайся! Якщо ти це робиш мені на зло, не варто… Це надто жорстоко! З якого ти села привіз цю невігласку? Я не дозволю їй жити в моєму домі! — кричав у відчаї професор.
— Я люблю Ганну. І моя дружина має право проживати в моїй квартирі! — знущально посміхнувся хлопець.
Роман Михайлович зрозумів, що син просто знущається з нього. Не бажаючи сперечатися далі, він мовчки пішов до своєї кімнати.
Віднедавна стосунки з сином дуже змінилися. Після смерті матері Борис став некерованим. Він кинув університет, грубив батькові та вів розгульний безтурботний спосіб життя.
Роман Михайлович сподівався, що син зміниться. Стане, як колись, розсудливим і добрим. Але з кожним днем Борис віддалявся від нього. І сьогодні, привести в їхній дім це село. Адже розумів, що батько ніколи не схвалить його вибору, тому й привів невідомо кого…
Незабаром Борис із Ганною одружилися. Роман Михайлович відмовився бути присутнім на весіллі, не хотів приймати невістку, що йому не подобалася. Його дратувало те, що місце Лариси, чудової господині, дружини та матері, зайняла ця малограмотна дівчина, яка й двох слів не могла зв’язати.
Ганна, здавалося, не помічала поганого ставлення свекра до себе, намагалася у всьому йому догодити, але робила тільки гірше. Чоловік не бачив у ній жодної гарної якості саме через те, що дівчина була малограмотна і з поганими манерами…
Борис, награвшись у зразкового чоловіка, знову почав пити й гуляти. Батько часто чув сварки молодих і лише радів цьому, сподіваючись, що Ганна піде з його дому назавжди.
— Роман Михайлович! — забігла якось невістка зі сльозами. — Борис хоче розлучення, більше того, виганяє мене на вулицю, а я чекаю дитину!
— По-перше, чому ж на вулицю? Ти ж не бездомна… Їдь туди, звідки приїхала. А те, що ти вагітна, не дає тобі права жити тут після розлучення. Вибач, але я не стану втручатися у ваші стосунки, — промовив чоловік, в душі радіючи, що нарешті позбудеться нав’язливої невістки.
Ганна заплакала у відчаї й пішла збирати речі. Вона не розуміла, чому свекор зненавидів її з першого погляду, чому Борис погрався з нею як з песиком і викинув на вулицю. Ну і що, що вона з села? Адже у неї теж є душа і почуття…
***
Минуло вісім років… Роман Михайлович жив у будинку для людей похилого віку. Літній чоловік останніми роками дуже здав. Звичайно, цим одразу ж скористався Борис, швидко відправивши батька, щоб позбавити себе від зайвих турбот.
Старий змирився зі своєю долею, розуміючи, що іншого виходу немає. За своє довге життя він зумів тисячам людей прищепити такі якості, як любов, повагу і турботу. Йому досі приходять листи вдячності від колишніх учнів… А от рідного сина виховати людиною не зміг…
— Романе, до тебе гості приїхали, — промовив сусід по кімнаті, повернувшись з прогулянки.
— Хто? Борис? — вирвалося у старого, хоча в душі він розумів, що це неможливо. Син ніколи не приїде до нього, адже надто сильно ненавидів батька…
— Не знаю. Мені чергова крикнула, щоб я тебе покликав. Чого ж ти сидиш? Біжи швидше! — посміхнувся сусід.
Роман узяв тростину і не поспішав виходити з маленької, задушливої кімнати. Спускаючись по сходах, він здалеку побачив її і одразу впізнав, хоча й пройшло багато часу з їхньої останньої зустрічі.
— Здрастуй, Ганна! — промовив чомусь тихо, опустивши голову. Напевно, досі відчував свою провину перед тією дівчиною, щирою та простою, за яку не захотів заступитися тоді, вісім років тому…
— Роман Михайлович?! — здивувалася рум’яна жінка. — Ви так змінилися… Хворієте?
— Є трохи…, — сумно посміхнувся він. — Як ти тут? Звідки дізналася, де я?
— Борис розповів. Ви ж знаєте, він ніяк не хоче спілкуватися з сином. Але хлопчик постійно проситься то до тата, то до дідуся… Ваня ж не винен, що ви не визнаєте його. Дитині не вистачає спілкування з рідними. Ми ж удвох з ним залишилися…, — промовила жінка тремтячим голосом. — Вибачте, напевно я даремно все це затіяла.
— Постій! — попросив старий. — Який він уже, Ванюша? Пам’ятаю, востаннє ти надіслала фото, на якому йому було всього три роки.
— Він тут, біля входу. Покликати? — нерішуче запитала Ганя.
— Звичайно, доню, клич! — зрадів Роман Михайлович.
У хол увійшов руденький хлопчик, повна, зменшена копія Бориса. Ванюша несміливо підійшов до дідуся, якого ніколи не бачив.
— Здрастуй, сину! Який же ти вже великий…, — просльозився старий, обіймаючи онука.
Вони довго розмовляли, гуляючи осінніми алеями парку, що прилягав до території будинку для людей похилого віку. Ганя розповідала про своє нелегке життя, про те, як рано померла її мати і молодій жінці довелося самій піднімати на ноги сина і господарство.
— Пробач, Ганю! Я дуже винен перед тобою. Хоча й вважав себе завжди розумним, освіченим, але тільки нещодавно зрозумів, що людей треба цінувати не за розум і виховання, а за щирість і душевність, — сказав старий.
— Роман Михайлович! У нас до вас пропозиція, — усміхнулася Ганя, нервуючи та затинаючись. — Поїхали до нас! Ви самотні, і ми з сином самі… А так хочеться, щоб поруч була рідна людина.
— Дідусю, поїхали! Будемо разом на риболовлю ходити, в ліс по гриби… У нас дуже красиво в селі, і місця вдома багато! — попросив Ваня, не відпускаючи руку дідуся.
— Поїхали! — усміхнувся Роман Михайлович. — Я багато упустив у вихованні сина, сподіваюся, зможу дати тобі те, чого не дав свого часу Борису. Тим більше, я ніколи не був у селі. Сподіваюся, мені сподобається!
— Звичайно, сподобається! — засміявся Ванюша.