Це не будинок для літніх, залишити її тут я не можу

Випадок розповіла мені моя бабуся, яку я часто відвідую в селі. Одного разу ми довго не бачилися, я два роки працювала за кордоном. Коли повернулася в Україну, перш за все поїхала до своєї улюбленої бабусі.

Я вже кілька днів гостювала в селі, коли раптом помітила, що ще жодного разу не бачила Марію Василівну, бабусину сусідку з будинку навпроти. Мені завжди подобалася ця чуйна літня жінка. Велика працівниця.

– Бабусю, а де ж твоя подруга Марія Василівна? За тиждень жодного разу не зайшла. З нею нічого не сталося? – занепокоїлася я.

Бабуся подивилася на мене з подивом.

– Та вона вже більше року в будинку для літніх живе, – і схаменулася, – А, так ти ж нічого не знаєш! Слухай.

І бабуся розповіла мені цю історію.

Як я вже згадувала, баба Маша завжди працювала невтомно. Ніхто з односельців ні разу не бачив її без діла. То на городі порається, то в садку, то корову зі стада зустрічає, то пироги пече (пригостить півсела!), то з двома відрами черешні зранку на автобус спішить. Свіжі овочі, фрукти, зелень, курячі яйця, платки з козячої вовни, сметану, сир – усе це Марія Василівна везла до районного центру і продавала на ринку. І кожну копійку, гривня до гривні, обережно складала в бляшанку з-під печива.

Не для себе складала. Самій-то багато треба? Для єдиного сина Валерія, для невістки Зіни, для внучки Сашки. Син з дружиною жили в місті, за три години їзди, відвідували матір регулярно. З городом чи з худобою не допомагали, зате за сільськими харчами приїжджали справно. Буває, так багажник машини наповнять, аж колеса просідають.

Роки йшли, і стала Марія Василівна потроху старіти, хворіти. То спину прихопить, то ноги крутить, то натруджені руки в суглобах зводить, то тиск зашкалює. Потихеньку почала вона зводити всю живність, на городі залишила собі пару грядок, а на решті ділянці дозволила сусідам картоплю садити. Син Валера все рідше відвідував. А його дружина Зінаїда взагалі перестала їздити, брати-то більше з сільської мами нічого.

Коли у баби Маші почало різко падати зір, вона злякалася. Подзвонила синові, попросила її міським лікарям показати. Приїхав Валера, забрав матір.

Зінаїда не дуже рада була бачити свекруху, але виду не показала. Запросила освіжитися з дороги, нагодувала. Валерій запропонував матері пройти повне обстеження. У поліклініці провели цілий день, потім заїхали в аптеку за ліками…

Повернутися в село вже було пізно. Невістка, дізнавшись, що баба Маша залишиться на ніч, вже не приховувала свого розчарування. Пішла на кухню вечерю готувати, так посудом дзенчала, мало слухи не відлетіли. У цей час до них на хвилинку заглянула сусідка. Побачила гостю, зраділа:

– Марія Василівно! Давно ж вас тут не видно було. Надовго до нас? Уже завтра їдете? А давайте-но до мене, чайку поп’ємо, посидимо.

Провівши матір до сусідки, Валерій заглянув на кухню до дружини.

– Готуєш, Зін? Я поки матері немає, хотів поговорити з тобою.

– Ну? – за інтонацією вже було зрозуміло, що Зінаїда цю розмову не підтримує.

– Мама зовсім здала, – зам’явся чоловік, – У лікарні були, так виявили цілий букет хвороб. Ноги, каже, так болять, що ледве ходить.

– Так вона не молода, щоб бігати! Що ти хотів? Це старість.

– От і я про те, – радісно підхопив Валерій, – Квартира у нас трикімнатна. Сашка з чоловіком в Києві живуть, сюди навряд чи повернуться. От…

– Почекай, до чого ти гнеш? – Зінка навіть різати моркву перестала, – Ти хочеш сюди її взяти, чи що? Ти зовсім не в собі? Квартира трикімнатна, і що? Але не будинок для літніх людей, Валеро.

– До речі, в цій квартирі кілька кімнат з мамової черешні та полуниці складені, якими вона кожного літа торгувала, – єхидно зауважив Валерій.

– Ти ще будеш мене цим докоряти? – розлютилася дружина, – Мати твоя не чужим людям допомагала, а рідному синові і внучці.

– Жорстока ти, Зіно, – зітхнув чоловік, – Думав, заберемо маму, будемо жити-не тужити. У неї будинок який гарний, міцний. Ціну добру дадуть, можна машину поміняти, до Туреччини поїхати відпочити…

– Та нехай вона подавиться своїм будинком! – крикнула Зінаїда, – На тиждень за кордон з’їздимо, а потім я 10 років за нею горщики носитиму?! Рабиню Ізауру знайшов?

– Та що ти таке кажеш, дурепо? – розлютився Валера, і раптом побачив на порозі Марію Василівну. На кухні стало так тихо, ніби всі навколо оглухли.

– Мам, ти давно тут стоїш? – пробурмотів син.

– Та я щойно зайшла, – ласкаво посміхнулася мати, – Окуляри візьму, ми там з Катею альбом дивимося. А, я зовсім забула, синку, я хотіла вас попередити. Я через місяць у будинок для літніх людей переїжджаю, ти мені з речами допоможи.

Валерій не міг промовити жодного слова. Зате його друга половина засуетилася:

– Так, допоможе, звісно. І я приїду з ним. Все, що треба, завантажимо, перевеземо. Правильно вирішили. Зі своїми ровесниками-то веселіше, ніж одній.

… Районний будинок для літніх людей, куди дбайливий син з дружиною привезли Марію Василівну, викликав у Валерія суперечливі почуття. Без сумнівів, персонал чудовий, директор – людина добра. Видно, що до літніх тут відносяться з турботою і теплотою. Проте саме будівля “притулку” давно вимагала ремонту, лінолеум у коридорах весь у проплешинах, з вікон дме, в кімнаті відпочинку, крім зламаного телевізора і старих крісел, нічого немає.

Кімната у Марії Василівни виявилася маленькою, сирою. Ліжко продавлене, стільці розхитані. Але мати навіть виду не подала, що її така обстановка засмучує.

– Нічого, мам, – бадьоро сказав Валерій, – Я тобі тут такий ремонт зроблю, всі позаздрять. У відпустку піду і зроблю. Ну давай, не нудьгуй, скоро навіщаємо. Жди в гості.

Про свою обіцянку Валерій згадав лише через півроку, коли Зінаїда нагадала, що треба щось вирішувати з батьківським будинком. Зараз літо, найкращий час продати.

… Директор ні в чому не звинувачував рідкісних гостей. Дуже тепло розповідав про Марію Василівну.

– Ви перш ніж на 2 поверх підніматися, зайдіть у кімнату відпочинку. Може, ваша бабуся там з подругами телевізор дивиться. Ходімо, я вас проведу.

У кімнаті відпочинку матері не було. Оглянувшись навколо, Зінаїда навіть присвиснула.

– Ого! Так у вас тут яку красу навели. Дивани нові, крісла, телевізор на всю стіну. Квіточки всюди. Красотища! У копієчку ремонт-то обійшовся?

– Вашій мамі дякую, – посміхнувся директор.

– Мамці? – Валерій покачав головою, – Вона-то тут до чого?

– Так вся ця краса на її гроші куплена.

– Звідки у баби такі гроші? – засміялася Зінка, а потім раптом охнула, – Валеро?! Це вона що, будинок продала?

… Марія Василівна зі спокійною усмішкою дивилася на розгніваних родичів, які наперебій закидали її докорами і звинувачували в егоїзмі.

– А чого ви так переполошилися? Я ж не ваш будинок продала, а свій. Маю право. Мені тут добре, тепло, весело. Ось і захотілося щось подарувати хорошим людям.

Баба Маша з хитринкою подивилася на червону від злості Зінаїду.

– Адже краще будинок продати і людей порадити, ніж ним подавитися? Правда, Зін?