Ти, друже, не виживеш. Наближається ніч і хурделиця. До ранку не дотягнемо.

— Ти, Сергію, не жилець. Сам розумієш. Скоро ніч, заметіль починається. До ранку тут не витримати.

Говорили двоє. Один високий, в чорній куртці, міцно стояв на лижах, за плечима рюкзак і рушниця. Другий, напівлежачи на снігу, дивився на нього знизу вверх. Поруч лежала зламана лижа і неприродно підвернута нога. Навколо була гола степ: ні деревця, ні кущика, лише десь далеко, майже на горизонті, темніла смужка лісу. Сутеніло, вітер посилювався і кидав колючі, поки що рідкі сніжинки.

— Сам розумієш, — наче виправдовуючись, говорив високий, — якби в лісі, інша справа, там хоч багаття можна розпалити. А тут до лісу годину з гаком йти. Я тебе не дотягну.

— А ти пробував? — втомлено запитав лежачий на снігу.

— А тут і пробувати нема чого, — переходячи на скрипучий голос, швидко закричав другий. — Залишуся з тобою — обоє загинемо, була б охота тут братську могилу влаштовувати. Мені за компанію туди зовсім не хочеться. А так хоч сам залишусь живий.

— Завжди відчував, що ти, Геннадій, людина з гнилизною.

— Досить мені совість читати! — ще більше розпалюючись і підвищуючи голос, відповів перший. — Це тільки в книжках усе добре виходить, а в житті буває все навпаки. Людина людині — вовк. Ось як буває. Я хіба винен, що ти ногу підвернув. Я ж не герой — грудьми на амбразуру кидатися. Я не герой, розумієш? Я простий український чоловік.

— В тому-то і справа, що не український…

Трохи помовчавши, Геннадій раптом різко викинув руку з лижною палицею вперед. Ловко зачепивши ремінь рушниці Сергія, швидко відсунув його в бік. Заскользнувши по снігу, рушниця вперлася в сніговий горбок.

— Ти що робиш, гад? — обурився лежачий, глянувши на нього з-під лоба.

— А це так, для мого спокою. А то хто тебе знає, прибочаш мене ще зі злості в спину.

Потім махнув рукою — мовляв, чого з тобою час гаяти — і, боязливо спустивши очі, відштовхнувся лижними палицями. Заскрипів сніг під лижами, і, швидко набираючи швидкість, Геннадій покотив у сторону далекого лісу. Напівлежачи, Сергій дивився вслід віддаляючійся фігурі, поки та не зникла за сніговими холмами.

“Людина людині — вовк…” — подумки повторив він і тихо додав: — Ось так живеш з людиною поруч, а до кінця і не знаєш, що вона з себе представляє.

А через деякий час завив вітер, сніг посилився, застилаючи все довкола. Раптом здалека почувся виття. Вовче виття. Від якого кров холоне в жилах.

“Рушниця!” — схаменувся Сергій. Треба дотягнутися до неї. Патронів вистачає. А ось його улюблена двоствольна «Зубр» лежить в парі метрів, упершись стволами в снігову навалу. Він спробував повернутися до неї, напружуючи останні сили. Але гострий біль так різанув, що в голові все потемніло, і, майже втративши свідомість, безпорадний чоловік припинив подальші спроби дотягтися до зброї.

Зусиллям волі Сергій дивився, як крізь пелену снігу до нього поволі наближаються кілька темних плям, які з кожною секундою ставали все більшими і чіткішими.

— Вовки, — дивуючись власному спокою, прошепотів він. — Ось і моя смерть…

Різко підкотив комок до горла: “Мамо! Як же вона без мене?!”

У двох кроках від нього стояли вовки. Їх було четверо: могутніх, сильних, безжальних хижаків. Попереду вожак з відстріляним лівим вухом і нижче зростом, ніж інші, мабуть, вовчиця.

— Де це я тебе бачив? — промайнула думка, перш ніж Сергій провалився у глуху, в’язку темряву.

Кажуть, у останні секунди у людини перед очима пролітає все її життя. І ось Сергій бачить себе хлопчиком, що біжить влітку сонячного дня з друзями до озера. Поруч із ним, не зводячи з нього очей, біг його пес на ім’я Вірний. Ім’я своє він отримав не дарма. Не на хвилину не залишав свого господаря без нагляду. Шумна компанія хлопців, здіймаючи хмари бризок, кинулася у воду. Сергій заплив далі за всіх. І тут, під гучний сміх і крики друзів, у воду кинувся Вірний. Друзі регочуть:

— Давай, вилазь! Нянька за тобою прибігла!

А Вірний, допливши до нього, схопив зубами за кисть руки і потягнув до берега. Тримав міцно, але не боляче. Під вигуки хлопців задоволений собою Вірний витягнув Сергія на берег і радісно підскакував біля його ніг.

Вірний — улюблений пес Сергія, безпородний, але досить високий і сильний, з широким грудьми і міцними лапами. Непропорційно велика голова з розумними очима чимось нагадувала вовка. Він обожнював свого господаря. Іноді ця любов переходила всі межі.

Якось Сергій пішов на риболовлю, і пес попрямував за ним. На березі, знайшовши вільне місце між рибалками, він, як і годиться, розмота вудку і закинув. Коли поплавок торкнувся води, Вірний, вирішивши, що господар з ним грається, розігнавшись бухнув у воду, щоб повернути поплавок назад. Розполохавши всю рибу і почувши від рибалок масу лайливих слів, задоволений пес приніс Сергію пожований поплавок. Відтоді, підходячи до ставка, той казав, дивлячись псу в очі:

— Додому! Йди додому.

Вірному не доводилося двічі повторювати, він, сумно опустивши очі, повертався і неохоче біг додому. Потім у його пам’яті промайнули події позаторішнього літа. Сергій з двома мисливцями переслідували вовків. Двох вдалося застрелити, а ось третя вовчиця, залишаючи сліди крові, втекла від них. Прагнучи врятувати свій виводок, вона хотіла перепрятати вовченят в інше місце, але не встигла і ненароком навела мисливців на своє лігво.

І ось троє чоловіків стояли, думаючи, що робити з трьома вовченятами, яких витягли з-під коріння впаленої берези. А ті, збившись у купку, то пищали, то намагалися смішно гарчати.

— Та пристрелити їх треба! І всі справи! – сказав Геннадій. – А то виростуть, потім ганяйся за ними.

— Ну, що ти, — загородив їх собою Сергій, — вони ж ще малюки.

— Та ти що, Сергій, такий боязкий! Давай, я це зроблю, – наполягав Геннадій.

— Зате ти, як я бачу, дуже сміливий, проти щенят з рушницею не боїшся. А ти зустрінь одного з них через рік, тоді й покажеш свою хоробрість.

— Та не сперечайся ти з цим примхливим, — втрутився в розмову третій. – Краще за вовчицею, бачиш, кров на траві. Добре її зачепили, далеко не піде. А ці без неї і самі можуть загинути.

Коли мисливці відійшли, Сергій присів біля затихлих вовченят.

— Ну що мені з вами робити, хлопці?

Збившись у купку, вони затихли, слухаючи звук, що виходив від старнго створення, яке виділяло запахи, зовсім чужі для лісу. Раптом у Сергія холод пішов по спині, і почуття небезпеки змусило його різко обернутися. З-за стовбура старої берези на нього уважно дивилася вовчиця. Ліве вухо в неї було відстрілено, і по голові стікала струмінь крові, але, судячи по запеченим плямам на шерсті, вже не в такій кількості, як спочатку.

Сергій встав, машинально піднявши рушницю. Вовчиця відступила назад, за стовбур дерева.

— Та ти, мати, розумна! – прошепотів він, трохи заспокоюючись. – Та й рана у тебе, як я бачу, дріб’язкова… Ладно, ладно, забирай своє потомство та сховай його надійніше.

Сергій опустив рушницю. Потім, відступаючи назад, став повільно, без різких рухів, йти до краю лісочка, не зводячи очей з хижака. Вовчиця знову вийшла з укриття і зробила кілька кроків вперед. Потім зупинилася і уважно стежила за віддаляючимся людиною, наче намагаючись його запам’ятати.

Було тихо. Заметіль закінчилася, лише рідкі сніжинки крутилися де-не-де. Сергій лежав, доторкнувшись до чийогось теплого шерстяного боку, і перебрав руками грубі пасма волосся. Ще не прийшовши до тями повністю, усміхнено подумав: “Вірний! Ти зі мною, Вірний”.

І тут свідомість, як ножем, прорізала страшна думка: “Я ж помер! А Вірного кілька років тому застрелив п’яний мисливець, прийнявши його за вовка”.

Але шерсть настійливо продовжувала щекотати обличчя. Окончательно приходячи в себе, Сергій відкрив очі і підняв голову. І тут же застиг, не вірячи своїм очам. Він лежав поруч зі вовком. Ні, не просто поруч, а в обіймах з ним. Він обережно оглянувся. Так не з одним вовком. Навколо нього, точніше, прикриваючи його, лежали припорошені снігом хижаки. Сергій боявся не те що пошаліваритись, боявся дихати.

— Це що ж, ви всю ніч мене гріли? – прийшла в голову безглузда думка.

Але тут же лукавий внутрішній голос пропищав:

— Як же! Тебе гріли! Тримай кишеню ширше. Вони собі сніданок гріли.

Почувши, що чоловік прокинувся, звірі стали один по одному підніматися на ноги, струшуючи з себе сніг. Останньою піднялася одновуха вовчиця, яка лежала на його ногах. Вовки зібралися навколо неї, могутні, широколобі, вилицюваті — справжні господарі лісу.

— Нічого, у тебе хлопці-то відросли, — пробурчав Сергій, дивлячись на них.

А вовчиця, спокійно подивившись на нього, розвернулася і не поспішаючи побігла в бік видніючихся далеко дерев. Вовки, вишикувавшись ланцюжком, поспішили слідом за нею. Ошелешений чоловік проводжав їх очима, все ще боячись поворухнутись…

Нога! Дивно, нога вже так не боліла, і, до свого здивування, він, спробувавши встати, втримався. Потім докульгав до рушниці, взяв її і, опираючись на неї, зробив кілька кроків.

— Я можу йти! — радісно подумав він. — Якщо пояс із собачої шерсті лікує, то куртка з вовчої — творить дива! – спробував пожартувати він.

Обережно ступаючи, пішов у протилежну сторону від стриваючої зграї. “Потрібно йти. Йти, доки вистачає сил. Напевно, нас вже шукають”.

Він не пам’ятав, скільки пройшов, але нарешті почув постріли, а потім і чиїсь крики. Крізь сльози, що затуляли очі, побачив людей, які поспішали до нього.

— Він тут! Він живий! — почув він крик, що переходив у візг. Це кричав його двоюрідний брат Матвій.

У ту ж мить підбіг Матвій зі всього розмаху збив Сергія з ніг. І, опинившись зверху, безжально тріпав за плечі, втискаючи в сніг, безпорадного брата, продовжуючи верещати від радості:

— Живий! Живий, чортяка!

— Та злізь ти з нього! – обурилися під’їхавші чоловіки. – Задушиш же.

Сергія підняли на ноги. А Матвій, аж ніяк не бажаючи заспокоїтись, то обіймав його, то штовхав кулаками під ребра.

— Живий, брате, живий!

Сергій стояв, глупо усміхаючись, і не впізнавав свого брата. Зазвичай похмурий, стриманий, зайвого слова не скаже, а з нього ще й сльози не виб’єш. А тут радіє, як хлопчисько, періодично розмазуючи сльози по щоках.

“Ось так живеш з людиною поруч, а до кінця і не знаєш, що вона з себе представляє…” — знову подумав Сергій.

— Живий, брате, добре, що ти живий! – продовжував радіти він.

— Що значить, добре я живий? — ледве ворушачи язиком, спитав Сергій.

Матвій похмурнів, неохоче почав говорити:

— Розумієш, годину тому в ярі Геннадія знайшли. Впав він туди, та видать шию скрутив, так, не приходячи до тями, і помер. Увесь ніч пролежав там, снігом засипаний, ледве знайшли.

Хтось із чоловіків тричі вистрелив в повітря, даючи сигнал, і вдалині зарурчав мотор снігоходу, що наближався. Коли він під’їхав, Сергія, як дитину, підхопили на руки і поклали в кузов, щільно закутавши в овчину.

— На ось, випий живої водиці, — клопотав невгамовний Матвій, наливаючи в стакан спирт.

— Вовки! — раптом крикнув хтось. На деякий час усі замовкли, дивлячись, як далеко, майже на горизонті, темними крапками видалася вовча зграя.

— Ну, Сергію! Ти щаслива людина! — захоплено заговорив Матвій. — Заметіль пережив і ще й вовкам не потрапив. Добре, що вони тебе не знайшли.

— Добре! — засинаючи, пробурмотів він — випитий спирт зробив свою справу, — ДОБРЕ, ЩО НАШЛИ!

Сергій спав, укутаний в теплу овчину. Він не чув свисту зустрічного вітру, тряскучого рурчання мотора, не відчував, як снігохід, підстрибуючи на сугробах, штовхав його то в один, то в інший борт. Лише, усміхаючись уві сні, теребив жорстку овечу шерсть і ледь чутно шепотів:

— Вірний, ти зі мною? … Вірний! …