Ти не одна, доню

Володимирівна, тобі дитинку приносити на годування?
— Ні, я ж казала. Відмову буду писати. Медсестра похитала головою і вийшла. Зоя повернулась до стіни і заплакала. Годувальні матусі у палаті перезирнулися і продовжили годувати своїх малюків.

Зоя приїхала вночі з переймами, народила швидко. Хлопчик, 3 кг 500 грамів. Здоровий, гарний. Подивившись на нього, молода мама заплакала, тільки не від радості якось.
— Ну, все добре, чого ридаєш. Хороший у тебе такий хлопець, міцненький. Доньку хотіла, мабуть? Нічого, повернешся потім за донькою.
— Залишу його. Не буду забирати…

— Ну ось тобі новина.. Яка причина? Ти, дівчинко, не дурій, час є подумати, це ж твоя дитина, невже не шкода?
Дарія, сусідка Зої по палаті, сиділа на лавці з чоловіком у коридорі для відвідувачів. Розповідала, як смішно їхня донька смикає носиком, вони весело сміялися. Зайшла жінка з пакетом, попросила покликати Зою.
Даша сходила в палату і привела Зою.
— Донько, як ти? Як синок? До речі, ім’я вже придумала?
— Немає в нього імені.. Нехай нові батьки називають потім, як хочуть. Залишаю я його, мамо.. Нікому ми не потрібні, одні на всьому білому світі…

Зоя закрила обличчя руками і затремтіла від ридань. Даші було ніяково перебувати при такій сцені, вона швидко попрощалася з чоловіком і пішла.
— Ти не одна, доню, я у тебе є. А Вовка негідник, що тут скажеш. Це його коханка наговорила, що дитина не від нього, нагуляла ти, от він і зірвався. Нічого, спам’ятається і прийде. Ось тобі гостинець принесла, їж, щоб молоко ситне було. А сина Ванюшею назви.

Зоя зайшла в палату і сунула пакет у тумбу. У коридорі роздавався дитячий крик, нервово, пронизливо. Зоя вийшла в коридор.
— Це не мій кричить так?
— Твій…
— Давайте погодую його…

Медсестра підійшла і принесла немовля. Він шалено кричав, обличчя було червоне від напруження.
— Ну, не кричи так. Зараз матуся тебе нагодує.
Зоя невміло намагалася прикласти крикливого хлопчика до грудей. Даша підійшла і допомогла їй. Дитина замовкла, процес пішов. Лице Зої розплилося в усмішці, який же він кумедний, цей малюк, сопе, старається.
Тепер на кожне годування Ванюшу приносили мамі. Зої подобалося розглядати його носик-пуговку, насуплені бровки.

— Зой, це мама до тебе приходила? Приємна жінка така.
— Та ні, це свекруха. Мама померла, коли я ще маленька була, батько запився, мене тітка виховувала. Потім я заміж вийшла і переїхала до чоловіка в дім. Добре жили, поки не завів собі коханку. Пішов до неї, а мене знати не хоче. Я сама не своя була від такої новини, а тут перейми почалися…
— Куди ж ти підеш з дитиною тепер?
— Свекруха пропонує з нею жити, вона одна, чоловіка немає, син один — і той втік.. Вона хороша, добра жінка, завжди до мене добре ставилася.
— Ось іди до неї, з онуком буде няньчитися, допомога яка. А чоловік одумається і повернеться…

Зоя так і зробила. Анна Павлівна допомагала в усьому, в онуку душі не чула.
Коли Ваню виповнився місяць, з’явився батько. Зої не було вдома, в магазин пішла.
— Мамо, я з Катрусею їду на північ, роботу там запропонували. Ось зайшов сказати і попрощатися. І це… Грошей попросити, скільки не шкода…

— Шкода. Ти дружину кинув на порі, негідник, вона мало дитину в пологовому будинку не залишила від горя. Ех, ти… Немає батька, а то всипав би по перше число за такі фокуси. Грошей не дам. У мене онук росте, йому потрібніше, а ти заробиш.
Тут закричав Ванюша, Анна Павлівна кинулася до ліжечка.
— Що, навіть на сина не поглянеш? Копія ти.
— Та який він мені син… Нагуляла його Зоя, навіщо мені чуже.
— Ну і дурень ти, Вовка. Іди, живи далі без розуму.
Анна Павлівна вийшла на пенсію, а на її місце взяли Зою на роботу. Ваня пішов у дитсадок, жили дружно і весело втрьох.

— Ань, що ж невістка твоя виїжджати не думає? Де це бачено, щоб свекруха з невісткою жила, а сина вигнала.
— Мені Зоя дорожча за сина — дурня, і онук найулюбленіший. Для них і живу, Віро. А ти свій язик поганий притримала б…
Сусідка Віра похитала головою і пішла далі по своїх справах. Вона щиро не розуміла поведінку Анни, у неї все — по-іншому було б, синок завжди був на першому місці. Алкаш, звичайно, але видно, така доля.

Заметила Анна Павлівна, що стала Зоя прихорошуватись, так вечорами десь бігати.
— Зой, ну і як його звуть?
— Кого, мамо?
— Ну, того, до кого бігаєш… Розкажи, донько, мені ж цікаво.
— Ой, та ми просто гуляємо… Військовий він, приїхав у гості до родичів, випадково познайомилися.
— А що ж, знає він про Ванюшу?
— Звісно, все знає…
— Ну, приводь знайомитися, нічого його ховати від мене. Якщо хороша людина, то так тому і бути…

Олексій, так звали знайомого Зої, приніс кошик з ягодами і пиріг, який спекла його тітка. Вані подарував іграшкову машину і футбольний м’яч. Вечір пройшов весело, Олексій розповідав смішні історії з життя, Зоя заливалася сміхом, і Анна Павлівна сміялася до сліз.

Провівши гостя, Зоя одразу ж поцікавилася:
— Ну, як він вам? Хороша людина, як думаєте, мамо?
— Хороший, донько… Поважний, цікавий, вихований добре. І головне, любить він тебе. Гідний кавалер, не пропусти своє щастя!
Через місяць Олексій прийшов просити руки Зої у Анни Павлівни.
— Ви вже будьте спокійні, Зоюню ніколи не ображу з Ванюшкою. Жити ми будемо в Києві, там у мене великий будинок. Любимо ми одне одного, і Ванюша, мені як син. Благословіть нас.

Анна Павлівна проводила Зою з Олексієм і Ванею. Все, поїхали в місто, обіцяли писати, приїжджати в гості.. Як вона тепер одна тут, без них..
Минув рік, з’явився син, Володя. Брудний, недоглянутий.
— Господи, на кого ти схожий, Вовка? Що ж твоя Катя не стирає одяг, чи що?

— Ой… Та ні більше Кати. Втекла до чоловіка з грошима… Мої ми всі пропивали, нічого немає за душею… Згадав ось, що у мене мати є і свій дім…
— Вчасно ти згадав, стільки років не знав, жива я тут чи ні…
— І про сина сказала, що збрехала мені тоді, щоб з родини відвести, а я й повірив… То буду знайомитися з синочком… Де він, до речі?
— Прогавив ти своє щастя. Зоя вийшла заміж за пристойну людину і щаслива. Ванюшку записали на нього, так що немає у тебе сина. А я збираю речі і їду до них. Зоя народила дівчинку, допомогти хочу, і онучку понянчити. А ти живи тут, та слідкуй за домом, зрозумів?

Анна Павлівна їхала у поїзді і думала, як буває у житті цікаво виходить. І яке щастя, коли ти комусь потрібен, коли є кому допомогти і підтримати, як колись вона підтримала Зою. Адже не допоможи тоді, невідомо як склалося б життя у них усіх…