«Ти жартуєш? Як це можливо? Тобі лише двадцять один рік! Чому ти раніше нічого не казала?!»

– Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути? Тобі ж всього двадцять один рік! І чому ти раніше нічого не казала?!

Ольга притулилася до чоловіка, віддано заглянула в очі:

– Я боялась, що ти мене розлюбиш і передумаєш одружуватися…

– А тепер? На що ти розраховуєш тепер?!

***

Вони познайомилися випадково. Ольга сильно скупилася на базарі, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там – ожеледиця. Дівчина послизнулася на сходах і, напевно, впала б, якби чиїсь сильні руки не підхопили її буквально на льоту.

– Обережніше, – почула вона приємний чоловічий голос поруч із собою, – тримайтеся за мене…

Відчувши, що міцно стоїть на ногах, Ольга підняла очі на свого рятівника:

– Велике дякую…

– Чому ж ви так навантажилися? – з усмішкою спитав незнайомець, – і в таку погоду?

– Батьків у гості чекаю, – просто відповіла Ольга, – їдуть перевірити, як я в місті живу. От і…

– Зрозуміло. І далеко вам все це тягти? Може, вас підвезти?

– Ну, що ви. Незручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Ось мій дім – зовсім поруч.

Ольга, обережно ступаючи, пішла в зазначеному напрямку. Чоловік пішов своєю дорогою…

Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно спливала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх мріях.

«Яке миле створіння, – думав він, – відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть губної помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… І голос… Слово струмок… Ні, я мушу її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…

Микита не був дамським угодником, швидше навпаки: ставився до прекрасної статі дуже обережно, весь час чекав підступу.

Причиною тому була нещасна перша любов, яка закінчилася банальним зрадництвом. З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, проводивши його в армію і пообіцявши чекати, через півроку вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Микита повернувся, вона, анітрохи не бентежачись, промовила:

– Микита, ну не хвилюйся так. Якщо тебе це заспокоїть, знай: я досі тебе люблю. Однак, любити і заміж виходити – це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя на знімній квартирі чи, ще краще – в гуртожитку? З вічно пустим гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…

Микита все зрозумів. Страждав довго. Навіть почав випивати. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, поступив заочно в університет…

І ось тепер, він – тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік задумався про дівчину, яку бачив лише раз у житті. І то – мимохідь.

А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. І ось тепер ‒ йокнуло. А він навіть імені її не дізнався…

Два тижні Микита блукав тим самим базаром у пошуках прекрасної незнайомки. І вона з’явилася.

Увечері після роботи Ольга зайшла купити щось на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:

– Нарешті, я вас знайшов!

Дізнавшись свого рятівника, усміхнулася:

– А навіщо ви мене шукали?

– Ми забули познайомитися! Я – Микита, а ви?

– Мене Олею звуть, – дівчина зацікавлено дивилася на схвильованого чоловіка, – і що далі, Микито?

– Далі? А далі нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?

– Не знаю, так несподівано…

– Погоджуйтеся, Олю! – наполягав чоловік, – мені так багато потрібно вам сказати…

Він розповів їй про себе все. Про перше кохання, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…

Ольга уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, все більше їй подобався…

Вони почали зустрічатися. Практично щодня. І чим більше зустрічалися, тим сильніше прив’язувалися одне до одного. Їм було добре разом, незважаючи на те, що Ольга виявилася дівчиною цнотливою, до себе Микиту не підпускала.

Спочатку чоловіка це здивувало, а потім викликало справжній захват. Тепер він був абсолютно впевнений, що Ольга призначена йому долею і чекала тільки його!

Він познайомив Ольгу зі своєю мамою. Ольга відвезла Микиту до своїх батьків у село.

Там Микиті все дуже сподобалося. Простий уклад життя, прості взаємини. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Микита запропонував Ользі одружитися…

На реєстрації були лише найближчі: так захотіла Ольга. Сказала, що не хоче великого торжества, але мріє про справжню весільну подорож. Микита погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався через місяць після весілля.

І ось вже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи поспішав додому, ніби на крилах…

В один із чудових сімейних вечорів Микиті здалося, що Ольга чимось стривожена.

– Що з тобою, кохана? – дбайливо запитав він, – ти здорова? У тебе все гаразд?

– Нам потрібно поговорити, – тихо відповіла молода дружина…

– Говори, я весь увагу.

– Не знаю, як ти до цього поставишся, – почала Ольга, важко підбираючи слова.

– Нормально поставлюся, – Микита бачив, що дружина дуже хвилюється і намагався заспокоїти її, – щоб не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе люблю…

– Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…

– Ольга, не томи, – Микита вже почав нервувати, – ти мене розлюбила?

– Ні, звичайно. Тільки… Пробач… У мене є діти… Двоє…

– Що? Ти жартуєш? – здивувався Микита, – як таке може бути?

– Я не жартую…

– Але ж тобі всього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не казала?!

Ольга притулилася до чоловіка, віддано заглянула в очі:

– Я боялася, що ти мене розлюбиш і передумаєш одружуватися…

– А тепер? На що ти розраховуєш тепер?!

– Не знаю. Сподіваюся, ти мене зрозумієш і пробачиш…

– Пробачу?! Я?! – Микита все ще не вірив в те, що почув…

– Розумієш, у мене, як і у тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже кохали одне одного. Дізнавшись, що я вагітна, він кинув мене. Перелякався. Мені всього сімнадцять тоді було. Коли народився син, він передумав, попросив пробачення. Я пробачила. Ми стали жити разом. Ще через рік донька народилася. А він, поки я вагітна ходила, іншу собі знайшов. Аринці шість місяців було, коли він вдруге мене покинув. Тепер вже з двома дітьми.

– І де ж тепер твої діти? Кошмар якийсь… Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…

– Діти поки живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, от і запропонували, щоб я малюків у них залишила.

– А батьки, що ж? – не вгавав Микита, – невже не шкода їм онуків?

– Вони їх регулярно навідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

– Зрозуміло. Сімейка ‒ ще та…

– Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так сталося. Зауваж, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…

– Та вже…, – кинув Микита, – і невинність ти круто розіграла… Я навіть повірив у твоє цноту…

– Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…

– А в нас вийшло?

– Звичайно! Ми ж любимо одне одного!

– І ти можеш це казати після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!

– А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А ось чи зможеш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.

– Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить – люблю. А, якщо відмовлюсь – значить ні?

– Якщо відмовишся, вони залишаться у моїх родичів. От і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.

– Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?

– Готова.

– Але це ж чудовищно! Хіба ти не розумієш?!

– Просто я дуже сильно люблю тебе…

Микита більше не міг цього чути. Він схопив куртку та вибіг з квартири.

Довго блукав вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтися.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…

– Не знаю, що й сказати, сину, – задумливо промовила мати, вислухавши Микиту, – тут ти сам маєш вирішувати.

– Що вирішувати, мамо? Я ж заздалегідь все знаю: якщо погоджуся – погано буде мені, якщо відмовлюся – позбавлю дітей матері і всі вони будуть нещасні.

– Тоді не поспішай нічого робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти житимеш із людиною, здатною на таке…

– Я теж не уявляю…

– То, може, краще вам розлучитися?

– Я люблю її, мамо…

– Тоді не знаю…

Микита залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Ольга відмовилася:

– Не хочу вішати на тебе такий тягар, – сказала вона абсолютно спокійно, – нехай живуть у родичів, а ми будемо їх навідувати.

– У якому статусі? – втомлено запитав Микита, – вони, мабуть, твою тітку вже мамою називають.

– І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.

– Дивись сама, – кинув у відповідь Микита і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина бавиться з ними, Микита мимоволі думав:

– Цікаво, що буде, коли у нас народиться дитина? Раптом, зі мною щось станеться? І що тоді? Вона і його сюди відвезе?

Через рік Микита подав на розлучення…

Не зміг так жити…

Та й любов кудись зникла…