Відмова допомагати родичам — і розпад шлюбу

Відмова допомагати тещі на городі коштувала мені шлюбу.

Якби хтось колись запропонував, що моє п’ятнадцятирічне подружжя розвалиться через… буряки, я б скоріше засміявся. Та доля, як відомо, полюбляє жартувати жорстоко. Тепер я сам у порожній хрущовці, намагаючись збагнути, коли саме щось пішло не так. Десь у РАЦСі лежать папери про розлучення, а причиною, за словами дружини, стала «втрата спільних цілей». І все через те, що я не поїхав з нею до села — копати грядки для її матері.

Справедливості заради — я не ледар. Навпаки: працював від шкільних років. З чотирнадцяти розвозив газети, мив підлоги в магазині, а згодом влаштувався на завод. Коли зустрів Мар’яну, їй ледве виповнилося шістнадцять. Я був на два роки старший, вчився у технікумі, заробляв на хліб. Вона жила з матір’ю-самітницею, батька не знала. Я закохався — щиро, назавжди.

З перших місяців став для неї опорою: купував зошити, сукні, носив квіти з клумби біля гуртожитку. Потім, коли частіше бував у них вдома, взяв на себе чоловічу роботу: лагодив труби, перевіряв проводку, збирав шафу з IKEA. Не нарікав. Думав — так і має бути: допомагати рідним.

Побралися, народили дітей — Дмитра й Соломію. Жили спочатку на орендованій хаті, потім взяли кредит на двокімнатну. Як усі — не розкоші, та й не злидні. Я працював на складі, Мар’яна підробляла у швейній майстерні. Нам було добре. Принаймні, я так гадав… Доки не померла її бабуся.

Стареньку хату в селі успадкувала теща. І почалося… Кожні вихідні — поїздки «на господарство». Спочатку не заперечував: свіже повітря, зміна діяльності. Та коли це перетворилося на обов’язок щосуботи й щонеділі, зрозумів — я лише безкоштовний робітник.

Кожного разу — копати, садити, поливати, зрізати бур’ян. У спеку, під дощем, у багнюці. А натомість — ані подяки, ані теплої усмішки. Пропонував компроміс: їздити раз на два тижні, відпочивати з дітьми, виспатися. Та Мар’яна наче не чула. Казала, що я «міський мішок», бо «в офісі за комп’ютером сиджу — яка втома?».

Хоч робота моя й не фізична, але нервова: звіти, дедлайни, начальство, що тисне. Не скаржився, та хотів розуміння. А одного разу просто відмовився. Сказав — не поїду. Втомився, пальне нині золоте, а врожаю з того городу — три мішки буряків, які дешевше купити на базарі.

Після цього вона мовчала тиждень. А потім заявила, що ми «різні» й «немає чого триматися». Що я змінився, а вона подає на розлучення.

Я онімів. П’ятнадцять років разом. Пережили оренду, кредити, нічні годування дітей, грипізни, борги. У нас двоє дивовижних дітей, спільна кішка Ромашка, пес Барсік. І все це — нічого не варте?

Як це — немає спільних цілей? А діти — не мета? А хата, де кожну полицю я збирав власноруч, — не наша спільна справа? Чи спільні цілі — це лише коли я мовчки горбачусь на городі тещі замі