Вільна хвилинка в кабінеті УЗІ серед тихого робочого дня.

Олена сиділа в кабінеті ультразвукової діагностики. Сьогодні пацієнтів було небагато, і нарешті випала вільна хвилинка на чай. Жінка розмішувала цукор, ложка вдарялася об склянку, видаючи дзвінкий звук. Олена була сердита, адже день з самого ранку не задався. Після сварки з чоловіком через дрібниці, вона запізнилася на роботу і отримала догану. Настрій був вкрай поганий. Вона розгорнула блискучу фольгу й дістала шматочок шоколаду. Немає нічого кращого, щоб зняти напругу. Шоколад виявився смачним, а чай ароматним, але завершити чаювання не вдалося. У двері постукали і на порозі з’явилася молода жінка з радісною усмішкою на обличчі. Олена її одразу впізнала. Минулого разу та приходила з чоловіком, привабливим чоловіком.

– Мене знову направили до вас, – усміхнулася жінка.
– Ну, якщо направили, – неохоче Олена взяла картку.
– Наталя Силенська, п’ять тижнів.

Жінка лежала на жорсткому кушетці, по її округлому животу ковзав датчик. Серце радісно завмирало. Вона чекала на цю дитину сім років. За цей час вони з чоловіком обійшли багато лікарів, але все було марно. Наталя вже побоювалась, що безплідна. Але все залишилося позаду, тепер вона була щаслива. Олена не поділяла її радості. У неї самій не було дітей, а чоловік не бажав усиновлення. У душі жінка заздрила тим, хто міг відчути радість материнства.

– Що там? – запитала з тривогою Наталя, дивлячись на похмуре обличчя лікарки.
– У плода є патологія. У вас народиться дитина з вродженими вадами, – відповіла та.

Наталя знепритомніла.
– Тут якась помилка. У мене хороші аналізи, – слабко заперечила вона.
– Навіщо вам хвора дитина? На вашому місці я б подумала.

Олена не відчувала докорів сумління і, не вагаючись, зробила запис у картку. Наталя, на непевних ногах, вийшла і попрямувала до лікаря. У коридорі, просякнутому запахом ліків, було холодно, як і в душі жінки.

– Наталю, добре подумайте. Дитина із синдромом Дауна. Виховувати таких дітей важко. У будь-якому разі, вибір за вами. Ще є час. Якщо що, я випишу направлення, – слова звучали як вирок.

Пацієнтка пробурмотіла щось незрозуміле і поспішила покинути кабінет. Вона сама не пам’ятала, як вийшла з лікарні і викликала таксі. Дома, не роздягнувшись, впала на ліжко і розплакалася. За що їй таке покарання? Що в житті зробила не так? Ще зовсім недавно вона уявляла, як гулятиме в парку і слухатиме приємну музику. Спілкуватися з малюком і читати вголос дитячі книжки. Усім серцем встигла полюбити цю дитину. І раптом таке… Повернувшись із роботи, Борис застав дружину в сльозах.

– Наталю, що трапилося? – злякався він.
Вислухавши пояснення, Борис насупився і сказав, що повідомить батькам. На сімейній раді Наталю вмовляли позбутися дитини.

– Навіщо тобі інвалід? – вмовляла мати.
– Будеш страждати з ним. Які ваші роки? Молода, здорова, народиш іншого. А цього залиш.
– Мамо, що ти кажеш? Як невже це не істота? Він же не річ, а жива істота!
– От саме, істота! Народиш – будеш стежити сама!
– Борисе, ну поясни ти впертій дружині, що хвора дитина – це хрест на все життя! – плакала свекруха.

Наталя почувалася беззахисною голубкою серед зграї ворон. Батьки мовчали, вважаючи, що це жіноча справа. І тільки старенький дідусь став на захист внучки:

– Що ви на неї накинулися? Хай сама вирішує, що краще.

І Наталя вирішила залишити дитину. Батьки злилися й не розуміли її. Борис замкнувся в собі й віддалився. Родичі відвернулися, коли Наталі було так потрібна їхня підтримка. І хоч було важко, серце підказувало: вона вчинила правильно.

– Може, я це заслужила? – запитувала Наталя дідуся.
– Ніхто не знає, чому так сталося. Ти головне не нервуй, дитині шкідливо. І чоловіка прости, йому теж нелегко.

Вагітність протікала напрочуд легко. Лікарка тільки розводила руками і просила сподіватися на краще. Наталя молилася і сподівалася на диво. А вночі, лежачи в холодному ліжку, плакала в подушку. Чоловік давно перейшов спати на диван у вітальні. І коли серед ночі викликали швидку, вона знову молилася за дитину: “Тільки б усе було добре!” Морозного ранку на світ з’явилася дівчинка. Наталя була готова побачити потвору. Але їй показали малечу, і сльози навернулися на очі. Дівчинка була схожою на ангела. Світле волоссячко, круглі щічки і неймовірно великі блакитні очі.

– І це диво мене хотіли змусити вбити, – з жахом прошепотіла вона.

Вдень прийшли родичі, вітали. Бориса пустили в палату. Він приніс велику оберемку квітів і просив вибачення. Наталя простила, хоч у душі залишився осад. Вона підійшла до вікна і побачила, як за склом кружляють сніжинки, несучи з собою сум і печалі. Згадала кабінет УЗД і лікарку, з вини якої мало не зруйнувалося тендітне щастя. Борис милувався донькою, що спала в криватці. Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще недавно чоловік поводився як чужа людина.

– Як назвемо доньку? – запитав він.
– Надія, – відповіла Наталя. – Тільки вона не дозволила мені зробити страшну помилку.