Вранці Сергій радісно очікував на свято, адже дочка з родиною приїхали в гості на тиждень.

Василь Іванович з ранку був в очікуванні свята. Вчора приїхала дочка з родиною на своїй машині, щоб погостювати тиждень у рідному курортному місті. Зупинилися у брата — сина Василя Івановича. У батька — однокімнатна квартира, особливо не розгорнешся. Свою залишили синові, коли ще дружина була жива. Вчора дочка навідалась до батька — обійнялися, вона поцілувала його в щоку, поцікавилася здоров’ям та поспішила на зустріч з подругами. А сьогодні сім’ї сина і дочки вирішили поїхати до моря. Домовилися їхати на двох машинах. Попередили батька, щоб був готовий на восьму ранку — заїдуть, заберуть. Радість від майбутнього спілкування з дітьми та онуками хвилювала. Ще вчора він почав готуватися до подорожі — купив гумові шльопанці, нову футболку з якимось іноземним написом, шорти. Недорогі, зате нові. Витратився, звісно, але якось дотягне до пенсії. Не кожен день таке свято!

З самого ранку привів себе до ладу і сів у крісло напроти настінного годинника — чекати. Час тягнувся повільно. Він прислухався до шуму за вікном — не під’їжджає до під’їзду машина? Очікування перервав телефонний дзвінок. Дзвонив син.

– Батьку, – голос звучав винувато. – Тут таке діло – не виходить тебе забрати – місць у машинах не вистачає. Розумієш, забили багажники, салони, самі ледве розмістилися. Посадити тебе нікуди.

Василь Іванович мовчав, відчуваючи, як радість меркне, а на її місце приходить гірке розчарування. Але, взявши себе в руки, відповів:

– Нічого, сину, їдьте без мене, – і, звільняючи сина від почуття провини, додав: – я і сам думав відмовитися – почуваюся якось не дуже…

– От і добре! – зрадів син, не поцікавившись у батька причиною нездужання. – Тоді ми поїхали…

Так і не переодягнувшись, Василь Іванович сидів у кріслі, тупо вдивляючись в порожнечу. Блукали в голові невеселі думки:

– От так. Колись був потрібен, було час, що ні дня без мене прожити не могли. Тепер – не до мене їм. Нащо їм старий батько? Старі нікому не потрібні…

Одне добре – син і дочка не забувають один одного. Пояснив їм у дитинстві, що брат і сестра — найрідніші на світі люди. Рідніше — не буває. Навіть чоловік з дружиною — за суттю абсолютно чужі один одному люди, а решта родини — та ще далі. А брат і сестра — від одного батька й матері — одна кров, спільні предки. Добре вони засвоїли це. І в дитинстві один одного в образу не давали, і зараз не забувають.

– Ну і гаразд, – зітхнув Василь Іванович. – Чого вже ображатися? Може й справді місця не було? Не дітей же висаджувати. – Він відганяв від себе думку, що міг би син ще один рейс зробити – до місця відпочинку година їзди. Але думка поверталася, піднімаючи з дна душі осілу муту образи.

– Є ж причіп у сина, перевантажити на нього речі з салону, – не довелося б тіснитися. Дивись і мені місце знайшлося б. Так це ж зайві неприємності — причеп чіпляти, вантажити в нього речі. Не вартий, видно, батько цих турбот…

Сонце за вікном припікало. Василь Іванович закрив балконні двері, запнув щільну фіранку, рятуючись від денної спеки.

– Коли ж спека спаде? Хоч би дощик пройшов, усі легше стане. А на березі моря зараз добре — прохолода від води та вітерець свіжий… Піти, що ль на лавочку, поки там сутінки. Подихати свіжим повітрям.

Він важко підвівся, розім’яв затерплі ноги і рушив до виходу.

На лавочці вже сиділа Ганна Степанівна – сусідка з першого поверху, подруга покійної дружини Василя Івановича.

– Здрастуй, Ганно, – привітався він. – Прогулянка сидяча?

– Привіт, Василю, – усміхнулася сусідка. – Ти сьогодні, наче на пляж зібрався, солом’яного капелюха лише не вистачає. – Вона, стримуючи сміх, читала напис на новій футболці. – Ти знаєш, що тут написано?

– Та звідки? – махнув рукою той. – Зручна, легка – і гаразд!

– Ай вонт ту мейк лав, – прочитала вона. – Я хочу займатися коханням!

– Хто? – здивувався Василь Іванович.

– Ти! – засміялася Ганна. – На футболці у тебе так написано!

– Тьху ти! – обурився Іванович. – Добре хоч діти не побачили! Сховаю її куди подалі.

Посміялися. Настрій старому трохи піднявся.

– Давно сидиш? – поцікавився він. Не те, що йому це потрібно було знати. Так – зав’язати розмову.

– Вийшла Бродягу з кошенятами погодувати, – кивнула вона головою в бік куща бузку. Під кущем, в тіні, дрімав старий кіт.

Жильці під’їзду поважали кота, колись домашнього, але примхами долі ставшого бездомним. Був він ненав’язливим, акуратним і доброзичливо ставився до своїх побратимів, що мешкають у квартирах. Нарекли його Бродягою, підгодовували. Зиму він проводив у підвалі, благо зими тут теплі. Місяць тому з’явилися у нього вихованці – два кошеняти, невідомо звідки взялися – може, сам найшов сиріток, а може, хтось із жителів йому підкинув. Бродяга взяв над ними опіку і виконував свої обов’язки, на здивування, відповідаючи. Захищав від бродячих псів, водив на прогулянки, учив премудростям бродячого життя. За їжу брався, коли кошенята відходили від мисок, наситившись.

– Бродяга тут, а де кошенята?

– Забрали сьогодні, – зітхнула Ганна. – Хороші люди, з сусіднього будинку.

– А його, значить, залишили?

– Та кому він потрібен, старий? Я його думала до себе забрати, щоб пожив як людина. Так моя Матильда мені такий скандал влаштувала! Весь час зі мною прожила, коханою та єдиною кішкою! Хіба вона когось чужого в домі потерпить? Тиждень потому ще на мене ображалася.

– Так. – Опустив голову Василь Іванович. – Старі нікому не потрібні. – І знову його охопила хвиля образи. Хоча — чого ображатися? Комусь і гірше доводиться. Ось – старий кіт, який нікому в житті поганого не зробив. Був добрим домашнім котом, дітей, мабуть, любив, хазяїв веселив. А тепер із заздрістю дивиться на домашніх побратимів, згадує своє минуле, щасливе життя. Розуміє, що нікому він не потрібен. Був потрібен кошенятам – й тих забрали.

– Бродяга, – покликав він. – Підімо до мене. Хоча і залишилося нашого життя лише хвостик, але все ж краще його дожити, знаючи, що про тебе є кому подбати.

Кіт, наче не довіряючи йому, глянув сумними очима й відвернувся. Василь Іванович обережно взяв його на руки, пригорнув до себе і щось прошепотів на вухо. Тіло кота розслабилося, він притиснувся головою до старого, закрив очі і замуркотів, наче кошеня.

– От і добре, Бродяга, – шепотів Василь Іванович, погладжуючи кота, – хоча, який ти Бродяга? Ти тепер справжній домашній кіт. Підімо додому. Скучив за домом?

– Футболку забрудниш, Василю! – похитала головою Ганна.

– Туди її, футболку цю…

У квартирі голосно дзвонив телефон. Не відпускаючи кота з рук, він натиснув кнопку відповіді.

– Тату! Тату, що сталося?! – ридаючи, кричала в трубку дочка. – Я дзвоню, дзвоню, а ти не відповідаєш! Я вже подумала…

– Все нормально, доню, – заспокоїв її Василь Іванович. – Вийшов на лавочку, телефон удома залишив.

– Ми тут мало з розуму не зійшли! Я чоловіка за тобою послала, – все ще схлипуючи, розповідала дочка. – Скоро має під’їхати. Ми тут тебе чекаємо, збирайся.

– Добре, тільки футболку переодягну. Зі мною ще кіт буде. Мій, домашній! – недавньої образи на дітей наче і не було!

– Та хоч всі коти міста! – вже сміялася дочка. – Тільки приїжджай, татку!

– От так, Бродяго! – Василь Іванович відключив телефон. – Потрібні ми ще комусь!

Бродяга згодом підморгнув і… Усміхнувся!