Connect with us

З життя

Взяла до себе маму – шкодую, повернути назад не можу, сором перед знайомими

Published

on

Відверто кажучи, хочеться виговоритись на папері, поділитись своєю історією, такою особистою і важкою, яка давить на мене, мов камінь на серце. Потребую поради — мудрої, обдуманої, аби зрозуміти, як вибратися із цього болота, в яке я сама себе завела.

Кожен із нас має свої біди, свої випробування. Ми повинні вчитись не засуджувати інших, а простягати руку допомоги, коли хтось тоне у відчаї, не бачачи виходу. Адже ніхто не застрахований від подібного — сьогодні ти критикуєш, а завтра сам опиняєшся у тій самій пастці долі.

Я забрала до себе маму. Їй вже 80, і жила вона раніше в селі під Києвом, у старій хатині з провисаючою покрівлею. Вона вже не могла справлятися сама — здоров’я почало підводити, ноги відмовляли, руки тряслися. Я бачила, як вона в’яне там одна, і вирішила перевезти її до себе в квартиру в місті. Але я навіть не уявляла, який тягар я взяла на свої плечі, як це переверне моє життя.

Спочатку все було гладко. Мама оселилася у мене в Києві, у моїй трикімнатній квартирі, і дотримувалася порядку. Вона не втручалась у мої справи, не шуміла — сиділа у своїй кімнаті, яку я облаштувала з любов’ю і турботою. Я зробила все, щоб їй було зручно: м’яке ліжко, теплий плед, маленький телевізор на столику. Виходити їй доводилося лише у ванну, туалет та на кухню — я старалася оточити її комфортом. Слідкувала за її харчуванням, готувала лише корисне, як радили лікарі: жодних жирів, мінімум солі, все на пару. Ліки — дорогі, необхідні — купувала сама, зі своєї зарплати. Пенсія у мами — копійки, що з неї взяти?

Але через кілька місяців все пішло шкереберть. Мамі набридло міське життя — одноманітне, сіре, як бетонні стіни навколо. Вона почала встановлювати свої порядки, чіплятися до мене з будь-якого приводу, роздмухувати сварки з нічого. Не вчасно прибрана пил, не так зварений суп, забула купити її улюбленого чаю. Все було не так, все її дратувало. А потім почалися маніпуляції — вона давила на жалість, театрально зітхала, повторювала, що в селі їй жилося краще, ніж у моїй «тюрмі». Її слова ранили мене, мов гострий ніж, але я терпіла, стискала зуби, старалася не відповідати на провокації.

Моя витримка тріщала по швах. Я втомилася від вічних докорів, від криків, від її постійного невдоволення. Дійшло до того, що я почала заспокоювати нерви ліками, а після роботи стою біля під’їзду, не в силах змусити себе піднятися додому. Там, за дверима, мене чекає не затишок, а поле бою, де я щодня програю. Моє життя перетворилося на кошмар, з якого немає виходу.

Повернути маму в село? Це не вихід. Вона там не виживе — будинок напівзруйнований, ні тепла, ні умов. Та й як я її відправлю, кинувши на призволяще? А що скажуть знайомі? Уже бачу їх засуджуючі погляди, чую шепіт за спиною: «Дочка, а маму кинула… Який сором!» Мені соромно навіть думати про це, сором перед людьми, перед собою. Але сили мої більше немає.

Ситуація — як тугий вузол, який я не можу розв’язити. Я вимотана, спустошена, розгублена. Як жити з нею під одним дахом? Як впоратися з її упертістю, з цією стіною претензій і образ? Як втихомирити її, не втративши себе? Я у безвиході, і кожен день все глибше занурююся у цю безнадію.

Чи траплялися у вас такі історії? Як ви жили зі старенькими, чий характер — мов гострі камені, об які розбивається ваше терпіння? Як не збожеволіти, коли рідна людина стає твоїм найважчим випробуванням? Поділіться, прошу, — мені потрібне світло в кінці цього темного тунелю.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 4 =

Також цікаво:

З життя37 хвилин ago

Маленький друг на чотирьох лапах

**Щенок** Мар’янка з мамою жили удвох. Батько у Мар’янки, звісно, був, та тільки він їм був не потрібен. Про нього...

З життя2 години ago

Якби тільки здогадувались про наслідки…

Якби знати, що так буде… Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи заповнені водою калюжі, інколи навіть виїжджав на зустрічну...

З життя3 години ago

Другий шанс на щастя

— Оленко, ти вже йдеш? — Подруга Марійка нетерпляче постукала наманікюреними нігтиками по стільниці. — Ні, ще затримаюсь. Чоловік має...

З життя4 години ago

Чи бачиш ти, як він на тебе дивиться? З любов’ю і захопленням

— Знаєш, як він на тебе дивиться? З любов’ю й захопленням, — промовила задоволена собою донька. Дмитро вийшов із ванної,...

З життя5 години ago

Чи знаєш ти, як він на тебе дивиться? З ніжністю і захопленням, – з гордістю промовила донька

Ой, слухай, як він дивиться на тебе? З любов’ю й захопленням, — вигукнула задоволена собою донька. Дмитро вийшов із ванної,...

З життя5 години ago

«Чи залишила вона мені доньку? – Валентин охопив жах, – цього не може бути. Вона обов’язково повернеться»

«Залишила мені дочку?» – від жахливої здогадки Олену кинуло в жар. «Ні, цього не може бути. Вона обов’язково повернеться.» Олена...

З життя6 години ago

Хірурги зневірилися — але любов старшої медсестри повернула її до життя

Світлиця лікарні була занурена у напівтемряву. Легке світло від настільної лампи ледве освітлювало обличчя дівчини. Їй щойно виповнилося п’ятнадцять, але...

З життя6 години ago

Я ПРИГОСТИВ БЕЗДОМНОГО ШАУРМОЮ І КАВИ — ВІН ВРУЧИВ МЕНІ ЗАПИСКУ І ПОПРОСИВ ПРОЧИТАТИ ЇЇ УДОМА.

Сьогодні був сірий вівторок, той самий, коли на душі важко без причини. Щойно закінчила стресову нараду в центрі й вирішила...