Запыхавшийся чоловік питав: “Жінко, автобус вже поїхав?

— Жінко, не знаєте, автобус вже поїхав? — до зупинки підбіг задиханий чоловік. Саме чоловік, а не юнак, вже за п’ятдесят, у куртці й спортивних штанах, на плечі потерта сумка. Обличчя простакувате, з вусами, а Лариса Андріївна вуса завжди терпіти не могла, тому відвернулась, не відповівши.

— Жінко, вам що, складно сказати? Автобус останній вже їхав чи ні? Ви ж теж на нього чекаєте? — чоловік перевів подих і кинув важку сумку на лавочку поруч із Ларисою Андріївною.

— Нічого й нікого я не чекаю, — роздратовано відповіла вона, а потім подумала, що час пізній, хтозна, що за чоловік, і сказала м’якше: — Якийсь автобус поїхав хвилин п’ять тому, я не звернула уваги.

— Ну все! — чоловік плюхнувся на лавку так, що Лариса Андріївна злякалася, що лавка зараз розвалиться, і підскочила.

— І ви теж запізнилися? — не вгамовувався чоловік, такий настирливий!

Лариса Андріївна поправила плащ і вирішила йти додому, вже пізно.

Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому. Якось душно й самотньо стало, такого з нею раніше не було.

Все життя Лариса Андріївна прожила одна й була дуже щаслива. Подруги вийшли заміж, народили дітей, а їй цього зовсім не хотілося. Як згадає — мати в селі народжувала, як завзята, одного за іншим. Потім трьох у інтернат віддала, а Лариса — старша, втекла в місто. Закінчила училище, вивчилася на бухгалтера і все життя працювала в столичному ресторані. Ресторан «Золотий вік», весела музика, смачна їжа!

Лариса спочатку була просто бухгалтером, а потім головним бухгалтером до самої пенсії. Весілля, ювілеї, ніколи їй не було нудно. Зарплата хороша, їжа смачна, квартиру купила, на відпочинок їздила, і іншого життя Лариса Андріївна не хотіла.

А рік тому новий власник ресторану заявив, що Лариса Андріївна не знає нових методів роботи, і його багато що не влаштовує.

І її відправили на пенсію, хоча сама Лариса Андріївна поки навіть і не збиралася.

Спочатку вона кинулася шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують, їй не подобається, а там, де подобається, потрібні молоді.

Плюнула, ну і добре, подушка безпеки у неї є, невелика, але вистачить. І пішла на пенсію без оглядки, в найвільніше плавання в своєму житті.

Спочатку все було просто чудово, вона жила без всяких планів, не ставила будильник, їздила на екскурсії і навіть ходила в парк на заняття скандинавською ходьбою.

Але раптом їй все це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю й сіла на лавочку біля автобусної зупинки.

Машини їхали, гуділи, мерехтіли, люди йшли, розмовляли, а вона сиділа і відчувала, наче її зовсім немає, а є тільки це шумне місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має абсолютно ніякого значення!

І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі!

І тут цей чоловік!

— А що, вам теж ночувати ніде, а, жінко? Я оце якось тут до ранку на лавці ночував, вранці поїхав. Я за містом живу, от зміна закінчилася — запізнився, тоді-то ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, у мене є бутерброди з ковбасою, ти не бійся, сідай, не вкушу. Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаса аматорська, а я зараз термос дістану, і чайочку гарячого поп’ємо, з цукром, зігріємося.

Чоловік ні з того ні з сього перейшов на “ти” і сунув бутерброд в руку Лариси Андріївни. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що страшенно хоче їсти. Вона не вечеряла, та й в обід майже не їла. І вона відкусила шматочок, а смачно ж як! Давно не купувала ковбасу — намагалася дотримуватися дієти, а тут хліб ароматний, а ковбаска, мммм!

Чоловік весело засміявся,

— Ну що, смачно, а? Тримай, ось я чай налив, дивися гарячий, не обпікнсь. Тебе як звати?

— Лариса Андріївна, — з повним ротом відповіла вона, і чоловік радісно кивнув,

— Лариса значить! А я дядя Мітя, ой, тобто Дмитро я, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, тепер в охороні працюю — доба через троє. І нічого, нормально, мати правда у мене хворіє, стара стала, ось на ліки їй і працюю, можливо ще поживе. А сім’я була, та розпалася, син виріс, дружина пішла до іншого, загалом — живу і живу! — він зітхнув, посміхнувся, але очі раптом стали сумними.

— А тобі, Лариса, далеко додому? Хочеш я тобі на таксі дам? Мені то вже дуже далеко, вони за місто вночі не їздять, назад клієнтів немає, а подвійний тариф надто дорого. А тобі вистачить, — дядько Мітя дивився на неї й посміхався, і Лариса раптом згадала, що в школі у неї був друг, Миколка, вона була вічно голодна, а він приносив у школу бутерброди й годував її. І так же дивився, як цей чоловік, по-доброму, трохи насмішкувато, вона в той момент себе раптом відчула молодою дівчиною, ніби й не було цього життя, не було ресторану «Золотий вік», і це не її відправили на пенсію.

Лариса доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм, і раптом сказала, сама від себе навіть не очікувала!

— Ходімо до мене, дядю Мітя, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій будинок, і їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і ходімо, тільки поводься скромно, а не те рука в мене важка, не дивись, що не молода!

Чоловік охнув, здивовано на неї подивився, потім на будинок за спиною, потім знову на Ларису Андріївну,

— А чого ти тоді тут сиділа? Чого чекала?

— Нічого я не чекала, нічого мені більше чекати, ти йдеш, чи ні? — Лариса Андріївна повернулася й направилася до дому. Дмитро Іванович зам’явся, потім взяв сумку,

— А як же? Та незручно! Та я… та ти не думай, я на підлозі, у куточку, а вранці одразу поїду. Дякую, а то ж холодно, — Дмитро Іванович йшов за Ларисою, здивовано хитаючи головою.

Вранці Лариса прокинулася від дивного стуку. Вийшла з кімнати — Дмитро вже встав, він спав на кухонному дивані, і щось лагодив у туалеті,

— У тебе, Лариса, бачок тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заробив? — він випростався і усміхнувся, а вона здивувалася. Стоїть перед нею чужий чоловік у майці, волосся наполовину сиве, вологе — видно тільки що вмився. А їй радісно і тепло на душі, незрозуміло від чого.

— Ну що, йдемо снідати, дядю Мітя, і правда заслужив. Омлет з помідорами будеш? — Лариса усміхнулася, — У мене, між іншим, пральна машинка теж погано працює, підтікає. І ще…

Так і залишився Дмитро Іванович у Лариси Андріївни до наступної своєї робочої зміни. Подзвонив матері, у тієї все в порядку виявилося, і залишився.

Живуть вони тепер удвох. Дмитро Іванович на роботу ходить, доба через троє. А Лариса чекає на нього і готує йому жюльєни та ресторанні страви. Мітя цілує їй руки,

— Ларисочко, адже я зрозумів, це ти мене чекала, я ж не просто так запізнився, ось воно – доля! Прости, ти була така самотня, я не зміг тебе одну залишити. Все життя прожив, а не знав, що так любити зможу, ну треба ж, як же мені пощастило!

До матусі його вони часто їздять, їй хоч уже під вісімдесят, а вона ще швидка, бойова. Лариса перед нею себе зовсім дівчиною відчуває.

А за сина то як рада Марія Полікарпівна. Нарешті й у її Мітеньки є щастя, є заради кого жити.