Жінка, автобус уже поїхав? — задиханий чоловік підбіг до зупинки.

— Прошу вибачення, пані, скажіть, автобус вже поїхав? — до зупинки підбіг засапаний чоловік. Чолов’яга, а не чоловік, під п’ятдесят, у куртці і треніках, через плече потерта сумка. Обличчя звичайне, з вусами, а Одарка Петрівна терпіти не могла вусів, відвернулась, нічого не відповівши.

— Пані, вам що, важко сказати? Автобус останній уже від’їхав, чи ні? Ви ж автобус чекаєте? — чоловік віддихався і кинув важку сумку на лавку поряд з Одаркою Петрівною.

— Нікого і нічого я не чекаю, — роздратовано відповіла вона. Потім подумала, що час вже пізній, хто знає, що це за людина, і відповіла доброзичливіше, — Якийсь автобус поїхав хвилин п’ять тому, я не звернула уваги.

— От халепа! — чоловік гепнув на лавку так, що Одарка Петрівна перелякалася, що вона зараз розвалиться, і підскочила.

— А ви теж запізнилися? — не вгавав чоловік, от же ж причепився!

Одарка Петрівна поправила плащ і вирішила йти додому, було вже пізно.

Годину тому вона раптом відчула дивну потребу вийти з дому. Стало якось задушливо і самотньо, ніколи раніше такого з нею не було.

Всю життя Одарка Петрівна прожила одна і була дуже щаслива. Подруги повиходили заміж, народили дітей, а їй цього зовсім не хотілося. Як згадає — мати в селі народжувала, як на конвеєрі, одного за іншим. Потім трьох в інтернат віддала, а Одарка — старша, втекла до міста. Закінчила училище, вивчилася на бухгалтера і все життя в центральному ресторані міста працювала. Ресторан “Золотий вік”, весела музика, смачна їжа!

Одарка спочатку була просто бухгалтером, а потім головним бухгалтером до самої пенсії. Весілля, ювілеї, їй ніколи не було нудно. Оклад хороший, їжа смачна, квартиру купила, на відпочинок їздила і іншого життя Одарка Петрівна не бажала.

А рік тому новий власник ресторану заявив, що Одарка Петрівна не знає нових методів роботи і його багато не влаштовує.

І її відправили на пенсію, хоча сама Одарка Петрівна ще й не збиралася.

Спочатку вона кинулася шукати нове місце. Потім зрозуміла, що те, що їй пропонують — їй не подобається, а те, що подобається — там молодші потрібні.

Плюнула, і добре, подушка безпеки у неї є, невелика, але вистачить. І пішла на пенсію, в найбільш вільний плавання в своєму житті.

Спочатку все було просто чудово, вона жила без всяких планів, не ставила будильник, їздила на екскурсії і навіть до парку на заняття скандинавською ходьбою ходила.

Але раптом їй все це набридло, і сьогодні ввечері вона просто вийшла на вулицю і сіла на лавочку біля автобусної зупинки.

Машини їхали, гуділи, мигали, йшли люди, розмовляли, а вона сиділа і почувалася так, наче її взагалі немає, а є тільки це галасливе місто. І воно живе своїм життям, а її життя не має абсолютно ніякого значення! І нікому вона не потрібна, абсолютно нікому, жодній людині на всьому білому світі!

І раптом цей чоловік!

— А що, вам теж нема де переночувати, пані? Я колись тут до ранку на лавці ночував, вранці поїхав. Я за містом живу, ось зміну відпрацював — запізнився, тоді ночі теплі були, а сьогодні прохолодно! Ну та нічого, у мене бутерброди є з ковбасою, ти це… пані, сідай, не бійся, не вкушу. Ось, тримай, хліб свіжий, ковбаса, а я зараз термос дістану і ми чаю гарячого поп’ємо, з цукром, зігріємося.

Чоловік раптом перейшов на “ти” і сунув бутерброд в руку Одарці Петрівні. Вона хотіла відмовитися, але раптом зрозуміла, що страшенно хоче їсти. Вона не вечеряла, та й обідала ледве. І вона відкусила шматочок, а смачно як! Давненько вона не купувала ковбасу — дієти дотримувалася, а тут хліб пахучий, а ковбаска, ммм!

Чоловік весело засміявся,

— Ну що, смачно, а? Тримай, ось я чай налив, дивись гарячий, не обпечися. Як тебе звати?

— Одарка Петрівна, — з набитим ротом відповіла вона, і чоловік радісно кивнув,

— Одарка, значить! А я дядько Митро, ой, тобто Дмитро, Дмитро Іванович. Раніше на заводі працював, звільнили, тепер в охороні добу через три. І нічого, нормально, правда, мати у мене хворіє, стара стала, от на ліки і працюю, може поживе ще. Бувало сім’я, та й розпалася, син виріс, дружина пішла до іншого, взагалі — живу і живу! — він зітхнув, усміхнувся, проте очі раптом стали сумними.

— А тобі, Одарко, далеко до дому? Хочеш, я тобі на таксі дам? Мені ж дуже далеко, вони за місто вночі не везуть, назад клієнтів немає, а подвійний тариф занадто дорого. А тобі вистачить, — дядя Митро дивився на неї і посміхався, і Одарка раптом згадала, що в школі у неї був друг Колька, вона була вічно голодна, а він приносив до школи бутерброди і годував її. І дивився так само, по-доброму, трохи жартівливо, вона раптом відчула себе молодою дівчиною, ніби й не було цієї життя, не було ресторану “Золотий вік”, і це не її відправили на пенсію.

Одарка доїла бутерброд, запила гарячим, солодким чаєм, і раптом сказала сама від себе не очікуючи!

— Пішли до мене, дядько Митро, не на лавці ж ночувати? Ось він, мій дім, і їхати нікуди не треба. Бери свою сумку і пішли, тільки поводь себе чемно, а не то рука у мене важка, не дивись, що не молода!

Чоловік отетерів, здивовано подивився на неї, потім на будинок позаду, потім знову на Одарку Петрівну,

— А чому ти тоді тут сиділа? Чого чекала?

— Нічого я не чекала, нічого мені більше чекати, ти йдеш, чи ні? — Одарка Петрівна повернулася і попрямувала до будинку. Дмитро Іванович заблукав, потім взяв сумку,

— А як же? Та незручно! Та я… та ти не подумай, я на підлозі, в куточку, а вранці відразу поїду. Дякую, а то ж холодно, — Дмитро Іванович йшов за Одаркою, здивовано мотаючи головою.

Вранці Одарка прокинулася від дивного стуку. Вийшла з кімнати — Дмитро вже встав, він спав на кухонному дивані, і щось лагодив у туалеті,

— У тебе, Одарко, бачок тече, ось полагодив, може навіть на сніданок заслужив? — він випрямився і усміхнувся, а вона здивувалася. Стоїть перед нею чужий чоловік у майці, волосся сиве наполовину, вологе — видно лише вмився. А їй на душі радісно і тепло, незрозуміло від чого.

— Ну що, йдемо снідати, дядько Митро, і справді заслужив. Яєчню з помідорами будеш? — Одарка усміхнулася, — У мене, між іншим, пральна машина теж погано працює, підтікає. І ще…

Так і залишився Дмитро Іванович у Одарки Петрівни до наступної своєї робочої зміни. Подзвонив матері, у тієї все в порядку виявилося, і залишився.

Живуть тепер удвох. Дмитро Іванович працює, добу через троє. А Одарка чекає чоловіка і готує йому жульєни і ресторанні страви. Митро цілує їй руки,

— Одарочка, адже я зрозумів, це ти мене чекала, я ж не випадково запізнився, ось така доля! Прости, ти була така самотня, я не зміг тебе одну залишити. Все життя прожив, а не знав, що так можу любити, ну треба ж, як же мені пощастило!

До мами його часто їздять, їй хоч вже під вісімдесят, а вона ще жвава, бойова. Одарка перед нею себе зовсім дівчиною почуває.

А за сина то як рада Марія Полікарпівна. Нарешті й у її Митеньки є щастя, є заради кого жити.