Життя в комуналці: історія однієї квартири.

Марічка живе у комунальній квартирі на Подолі в Києві. З сином Тимком вони мають затишну і чистеньку кімнату в 15 квадратних метрів із вікном на дитячий майданчик у дворі. Іноді вони разом виходять туди ввечері, коли мами з дітками вже повертаються додому. Комунальне життя Марічки досить незвичайне… Немає ні сварок між сусідами, ні суперечок через черговість прибирання чи оплату за спільний телефон. Сусідки Марічки – інтелігентні сестри-бабусі, дуже милі, тихі старі діви, що в молодості пережили війну та втратили всю родину. Вони люблять Тимка, як рідного онука, доглядають за ним, коли він хворий, а Марічці треба на роботу, підгодовують смаколиками та балують, як можуть зі своїх пенсій. Марічка відповідає за те, щоб квартира завжди була у порядку. Так і живуть вони в своєму маленькому світi, дружно, затишно і спокійно… Чоловіка Марічка не має з тих пір, як народився Тимко… Точніше, коли синові був рік, батько тихенько зник із їхнього життя. У Тимка ДЦП. Дитячий церебральний параліч… У кожного він проявляється по-різному. У Тимка – синдром насильницьких рухів, гіперкінези, коли дитина рухається, як маріонетка на ниточках. Під час ходьби його тіло смикається, руки судомно згинаються, а личко викривлюється гримасою… Але інтелект повністю збережений. Зір, слух – усе в нормі. Говорить він добре, хоча й сильно заїкається. Тимко дуже добрий, піклується про стару потерту кішку Марусю, папуг і хом’яка. Перші чотири роки життя Тимко з мамою провели в лікарнях. Дома з’являлися рідко, в проміжках між курсами реабілітації. До чотирьох років він досить зміцнів, щоб піти в дитячий садок… Треба сказати, що в Києві майже в кожному районі є корекційні садки, куди приймають навіть дуже тяжких діток. Але в Марічки на той момент були такі складні фінансові обставини, що вона була змушена шукати для Тимка групу з цілодобовим перебуванням, а таких не багато. Нарешті, їй вдалося влаштувати Тимка в садок у передмісті, де батьки могли залишати дітей на п’ять днів. Тимко швидко звик, не капризував, мужньо чекав на маму в п’ятницю. Марічка влаштувалася підсобницею в друкарню та ще підпрацьовувала прибиральницею в офісі по дві години на день. Разом із пенсією сина грошей на життя вистачало.

Життя починалося о сьомій вечора в п’ятницю… Марічка влітала в садок однією з останніх, захекана, мокра. Пожила нянечка передавала їй дитину, мішок з одягом, забрудненим за тиждень, і маленький пакетик з запіканкою та яблуками, що залишилися з полуденку. Вони виходили на вулицю і сідали на маршрутку, потім їхали на метро, потім на тролейбусі… Дорога додому і з дому до садка була для Марічки і Тимка найважчим випробуванням.

Того року зима була ранньою і сніжною. Сніг прибирати не встигали, він весь падав і падав, його просто згортали вздовж узбіч у брудні мокрі купи. Марічка відпросилася з роботи о другій, інакше ризикувала не встигнути забрати Тимка із садка. Але доїхала швидко, і вони з сином вирішили зайти в зоомагазин біля метро… Зоомагазин давно полонив уяву Тимка, там стояли чудові акваріуми, цвірінькали пташки в клітках, продавалися хом’ячки та шиншили. Тимко кинувся всередину, вимахуючи ногами, стискаючи кулачки і світячись від щастя. По дорозі до омріяних кліток він зачепив зв’язку ланцюгів для собак, і вони з важким дзвоном впали на підлогу…

— Жінко, у нас і так покупців мало, а ви зараз останніх розлякаєте зі своїм… (продавчиня замовкла, можливо, натякало на якесь недобре, образливе слово) зі своєю дитиною.

Продавчиня почала збирати звалені ланцюги, Марічка кинулася їй допомогти, але та грубо відсунула її убік.

— Сама зберу… Це зоомагазин, а не зоопарк. Щось купуватимете? Ми закриваємось.

Марічка взяла сина за руку, мовчки вийшла з ним на вулицю… Через снігопад не видно було входу в метро. Вони спустилися ескалатором униз, пропустили три битком набиті електрички і втиснулися у четверту. Зазвичай при вигляді Тимка завжди знайдеться якийсь свідомий студент чи жінка, які без слів поступляться йому місцем. Але зима, снігопад і сльота, тиснява, втома зробили всіх пасажирів вагону байдужими і егоїстичними. Марічка попросила дівчину, що сиділа з краю, трохи посунутись. Тимко сів, незграбно рухаючись і морщачись, але ногу дівчині все ж наступив. Дівчина промовчала, але глянула на Марічку таким красномовним поглядом, що у неї щось обірвалося всередині, і защемило в носі…

З тролейбусом їм пощастило. Він був напівпорожній, і Тимко з мамою розташувалися на подвійній лаві біля вікна. Марічка заплющила очі. Їй було всього 30 років, а Тимку шість. Від хронічної втоми і стресу Марічка виглядала значно старшою, бліда, з кругами під очима та грубими руками. Про особисте щастя вона навіть не думала тепер. Все, що вона хотіла, – швидше дістатися додому, напитися гарячого чаю, покласти Тимка і заснути. Тимко згадав, що вони вчили пісеньку до Нового року. Він відірвався від вікна і став смикати маму.

— Ма-моч-ко, слу-хай… Про Діда Мо-роза! – Тимків голосочок заїкався, він весь напружився і заспівав.

— Та заткни ти свого виродка… Поки я його не заткнув. Немає порядку в країні. Годуємо всяких виродків, б…

Чоловік на передньому сидінні був сильно п’яний. Інші пасажири з цікавістю спостерігали за тим, що відбувалося. Тимко замислився і заплакав на весь салон. Тролейбус під’їжджав до зупинки. Чоловік встав і схопив Тимка за комір. Марічка раптово розлютилася, вийшла з ступору, в який її загнали слова чоловіка. Вона вчепилася мертвою хваткою йому в обличчя і відштовхнула від сина в дверний проріз. Тролейбус зупинився і відкрив двері. Марічка вдарила чоловіка в пах, вкласти в цей удар всю накопичену образу, біль і горе. Чоловік склався навпіл, не втримався на ногах і впав на вулицю, прямо в чорний від бруду сніговий замет.

— Миколко, зачиняй двері швидше, поїхали, — кондукторка, яка спостерігала за цією сценою, явно була на боці Марічки…

На наступній зупинці Марічка зійшла, підняла на руки втомлену дитину, мішок з одягом, і попрямувала крізь снігову пелену до дому… Єдиного їхньої притулку, де на них чекали бабусі-блокадниці, гарячий чай і кішка Маруся.