Connect with us

З життя

Змокрими руками і з болем у спині відкрила двері

Published

on

Леся Іванівна витерла мокрі руки і, постогнуючи від болю в спині, пішла відчиняти двері. Дзвонили обережно, але вже втретє. Вона мила вікно і не відразу вийшла в передпокій. За дверима стояла зовсім юна дівчина, дуже мила, але бліда і з втомленими очима.
– Леся Іванівна, кажуть, ви можете кімнату здавати?
– Та сусіди, постійно когось до мене направляють! Не здаю я кімнату і ніколи не здавала.
– Але мені сказали, у вас три кімнати.
– І що з того? Чому я повинна здавати?! Я звикла жити сама.
– Ну, вибачте. Мені сказали, ви віруюча, і я подумала…
Дівчина, ховаючи сльози, що вже наверталися, повернулася і повільно пішла вниз сходами. Її плечі здригалися.
– Дівчино, повернись! Я ж тобі не відмовила! От молодь, які ніжні стали, тільки що – одразу сльози. Ходімо в квартиру, поговоримо. Як тебе звати? Давай на “ти”?
– Марічка.
– “Морська”, значить. Батько, мабуть, моряк?
– Нема в мене батька. Я з інтернату. І матері теж нема. В під’їзді мене знайшли добрі люди і принесли у міліцію. Мені ще й місяця не було.
– Ну, добре, не ображайся. Ходімо, за чаєм поговоримо. Зголодніла?
– Ні, я пиріжок купувала.
– Пиріжок вона купувала! Ой, молодь, не думаєте про себе, а до тридцяти вже виразка шлунка. От сідай, суп гороховий ще гарячий. І чай підігріємо. Варення в мене багато. Чоловік вже п’ять років як помер, а я за звичкою все на двох готую. Зараз поїмо, та допоможеш мені вікно домити.
– Леся Іванівна, а можна я якусь іншу роботу зроблю? Голова у мене паморочиться, боюся впасти з підвіконня – вагітна я.
– Ще краще! Мені тільки вагітної не вистачало. Я ж строгих правил. Ти його нагуляла?
– Ну, навіщо так одразу думати? Я заміжня. Діма з нашого ж інтернату. Але його в армію забрали. Він недавно в відпустку приїжджав. А господиня, як дізналася, що я дитину чекаю, одразу ж мені відмовила. Тиждень дала, щоб знайти житло. Ми тут недалеко жили. Але самі бачите – обставини.
– Та-а-а… Обставини… Ну, а мені-то що з тобою робити? Хіба свою постіль у Санінську спальню перенести? Гаразд, так і бути, заїмай мою кімнату. А грошей я з тебе брати не стану, навіть не кажи – розсерджусь. Йди краще за речами.
– Та мені недалеко йти. Усі наші з Дімою речі в під’їзді в сумці. Тиждень вийшов, от я з речами з ранку вже стільки будинків обійшла.
Так їх стало двоє… Марічка довчалася на модельєра легкого одягу. Леся Іванівна вже багато років була на інвалідності після великої залізничної катастрофи, тому сиділа вдома, в’язала мереживні серветки, комірці, дитячі пінетки і продавала на місцевому ринку. Її товари мали велику фантазію: мереживні серветки, скатертини й комірці – мов морська піна, ніжні, немов нематеріальні, тому добре розкуплялись. Гроші в домі водилися. Частина з них була ще від продажу овочів і фруктів із саду. У саду вони в суботу працювали з Марічкою. У неділю Леся Іванівна йшла до церкви, а Марічка залишалася вдома, перечитувала листи від Дімочки і відповідала на них. До церкви вона ходила рідко, ще не звикла. Скаржилася, що спина втомлюється і голова паморочиться.

Якось у суботу вони працювали на дачі. Врожай вже був зібраний, готували землю до зими. Марічка швидко втомлювалася, і тітка Леся відправляла її в будиночок полежати, послухати старі платівки, які вони колись купували з чоловіком. От і цього разу, попрацювавши граблями, майбутня мама прилягла відпочити. Леся Іванівна кидала у вогонь суху бадилля, гілки і задумливо дивилася на вогонь. Та раптом почула Маріччин крик: “Мамо! Мамочко! Йди скоріше!” Забувши про болючі ноги і спину, Леся швидко побігла до будинку. Марічка кричала, тримаючись за живіт. На короткий час Леся вмовила сусіда і вони з такою швидкістю, на яку здатен був старий “Москвич”, помчались до пологового будинку. Марічка стогнала безупинно: “Мамочко, мені боляче! Але ж ще рано, рано! Мені лише в середині січня народжувати. Мамо, помолись за мене, ти ж вмієш!” Леся плакала. Скозь сльози безперестанно молилася.

З приймального відділення Марічку відвезли на каталці. А сусід по дачі доставив заплакану жінку додому. Цілу ніч вона молилася Богородиці про збереження дитини. На ранок зателефонувала у пологовий будинок.
– Все в порядку з вашою донькою. Спочатку все вас звала і Діму, плакала, потім все ж заспокоїлась, заснула. Лікар каже, що загрози викидня вже нема, але пару тижнів їй доведеться тут полежати. Та й гемоглобін у неї низький. Простежте, щоб вона добре харчувалась, більше відпочивала.

Коли Марічку виписали, вони розмовляли довго, до півночі. Марічка все говорила про свого Діму.
– Він не підкидьок, як я. Він – сирота. Ми всі роки разом були в одному інтернаті. Ще зі школи дружили, а потім і полюбили одне одного. Він мене жаліє. Це навіть більше від любові. Я так розумію. Самі бачите, як часто пише. Хочете його фото покажу? От він, другий праворуч. Усміхається…
– Красивий… – Леся Іванівна не хотіла ображати Марічку. Давно треба було змінити окуляри. Крім того на фото багато солдатиків, і зображення дуже дрібне. Вона не бачила ні другого, ні третього, ні п’ятого. Так, контури… – Марічко, я все хочу спитати, чому ти мене тоді в саду назвала мамою?
– Та так… Забулася з переляку. Інтернатська звичка. У нас там всі дорослі від директора до сантехніка папи і мами. Ледве відвикла. Та ще буває: коли хвилююся або нервую – все у мене мами. Ви вже даруйте.
– Зрозуміло… – Леся розчаровано зітхнула.
– Тітко Леся, а розкажіть про себе. Чому у вас ніде нема фотографій чоловіка, дітей? Дітей, напевно, нема?
– Так, дітей нема. Був синок, та помер зовсім малим, року ще не було. А я після інвалідності вже не могла мати дітей. Мій чоловік мені був дитиною. Так я його балувала, душі в ньому не чаяла. Він у мене, як твій Діма для тебе, був єдиною людиною на світі. А як поховала його, одразу всі фото прибрала. Хоч я і віруюча, розумію, що він до Господа відійшов, але дуже тяжко мені без нього було. Як на фото подивлюсь, так одразу в сльози. От і поховала, щоб не спокушатися даремно. Йому тепер моя молитва потрібна, а не сльози. А ти б, Марічко, попросила свого Діму крупніше сфотографуватися, ми б його фото в рамочку поставили. У мене десь і рамочки є.

На Святвечір Леся Іванівна і Марічка готувалися до свята, прикрашали кімнати, говорили про Немовля Ісуса і чекали першої зірки. Марічка постійно пересідала з місця на місце, потирала поперек.
– Щось ти, голубочко, не в собі. Всі мої слова мимо вух. Що ти вовтузишся, як маленька?
– Тітко Леся, “швидку” викликайте. Народжувати буду.
– Що ти, люба? Тобі ж, здається, через тиждень?
– Видно, помилилася. Дзвоніть мерщій, я вже терпіти не можу.
Через півгодини “швидка” вже під’їхала до пологового. А сьомого січня, у день Різдва Христового Марічка народила дівчинку. В той же день Леся Іванівна порадувала молодого батька телеграмою.

Січень був напруженим. Маленька і радувала їх, і клопоту завдавала чимало. Марічка за згодою Діми назвала дівчинку Лесею. Леся Іванівна була зворушена до сліз. І от тепер маленька Леся підкидала їм перцю. То безсонниця, то молочниця, то незрозумілі капризи, ниючі звуки. Але це були радісні клопоти. Леся Іванівна навіть менше почала страждати від своїх численних хвороб.

…День виявився дуже теплим для зими. Леся Іванівна скористалася гарною погодою і поспішила по магазинам. Назад зустріла під під’їздом Марічку з візочком – молода мама вирішила прогуляти малечу.
– Ми ще погуляємо, добре, тітко Леся?
– Гуляйте з Богом, а я почну обід готувати.
Зайшовши до кімнати, Леся Іванівна мимохідь глянула на стіл і побачила фото свого чоловіка в рамочці. Усміхнулася: “Знайшла-таки. Да фото вибрала наймолодшого віку. Не цікаво молодим на стариків дивиться”.
Борщ вже смачно кипів на плиті, коли Марічка занесла Лесю додому. Візочок слідом ніс сусідський хлопчик. Обидві жінки обережно розвернули малечу. Носик-кнопка солодко сопів. Вони навшпиньки вийшли у велику кімнату.
– Марічка, – усміхнулася Леся Іванівна, – як ти здогадалася, де Сашині фотографії лежать?
– Не розумію, про що це ви?
– А це що? – Леся Іванівна показала на фото.
– Це? Ви ж самі просили Діму крупніше сфотографуватися. Він в ательє спеціально ходив. А рамку я на книжковій полиці знайшла.
Леся Іванівна трясучимися руками взяла фото. Тільки зараз вона розглянула, що це не чоловік. Молодий сержант весело усміхався фотографу. Жінка сіла на диван і, блідна, з відсутнім поглядом, сиділа, вдивляючись кудись у далечінь. Коли вона повернулася у бік Марічки, та плакала навзрид, стоячи з ватою, що пахла нашатирем.
– Мама, ну подивіться на мене! Подивіться мені в очі! Що з вами, мамочко? – ридала Марічка.
– Марічка, відкрий шафу, там на верхній полиці фотографії. Неси всі.
Марічка принесла кілька альбомів і кілька фото в рамках. З верхньої на неї дивився… Діма?!
– Господи! Хто це? Це Діма? Ні, фотографія стара. Хто це, мамо?
– Це мій чоловік, Саша. Марічко, де народився Діма?
– Не знаю. Його привезли до нашого інтернату з Києва. А туди він потрапив після якоїсь залізничної катастрофи. Йому після, коли підріс, казали, що його батьки загинули.
– Боже, яка жахлива помилка! Мішенька, дитиночко моя, мені ж показали труп і я його впізнала. Адже сорочечка була, як на тобі. А личка зовсім не було. Синочку, рідний, Мішенька! Ти живий! Твоя дружина і дочка живуть у мене, а я і не знаю. Господи, це ти привів Марічку до мене. Донечко, дай мені фото.
Марічка, зовсім розгублена, не могла зрозуміти, що відбувається. Вона подала фото в рамці. Леся Іванівна цілувала його, обливаючи сльозами: “Мішенька, сонечко моє, дитино моя!”
– Діма, – обережно поправила Марічка.
– Нехай буде Діма, але ж це син мій, Марічко, – син! Ти на фотографію батька глянь – одне лице!
Молода жінка все ще була в сумнівах.
– Марічко, а родимка? Родимка вище правого ліктя є? На зірочку схожа. Я ж точно впізнала немовля в аварії за свого, тільки тому що вік підходив і сорочечка була, як у Міші. А ручку в нього розтрощило, тому родимки я не знайшла. Ну, що ж ти мовчиш?! Є родимка?
– Родимка є. На зірочку схожа. Мамочко, рідненька, є родимка!
Обидві жінки, обійнявшись, плакали, не звертаючи уваги, що в сусідній кімнаті пищить маленька Леся, вимагаючи мамину груду.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

сім + дев'ять =

Також цікаво:

З життя4 години ago

Find Your Destiny. No Need to Rush. Everything Has Its Own Time.

Poppy had a longstanding, slightly odd tradition. Every year, on the eve of NewYears, she would visit a fortuneteller. Living...

З життя5 години ago

A cat’s heart beat dull in its chest, thoughts scattering, its soul aching—what could have driven the lady to hand it to strangers, why did she abandon it?

**Diary 26June2026** When I moved into my modest onebed flat on a quiet backstreet in Manchester, the only thing I...

З життя6 години ago

Max concealed a regret that he rushed the divorce. Clever men make mistresses a holiday, but he turned hers into a wife.

The buoyant mood that had lifted me as I pulled into the driveway vanished the moment I slipped the car...

З життя7 години ago

— Circumstances don’t just happen; people create them. You set up the situation that let you dump a living creature on the street, and now you want to change it only when it suits you.

Oliver walked home from the works on a bleak winter night, the sky a dull shroud of dullness. As he...

З життя8 години ago

— No one drove them away, — both parties replied, — yet they simply didn’t want to stay! Let them come! We’ll be delighted.

Sit down! Were not home! Peter said calmly. Someones ringing! Milly froze, pulling herself up from the sofa. Let them,...

З життя9 години ago

— I couldn’t throw him away, Mum, — whispered Mike. — You understand? I couldn’t.

Michael is fourteen, and the whole world seems to be against him. More precisely, nobody wants to understand him. Here...

З життя10 години ago

Whoa, Dad, They’re Welcoming You—Why Did You Need That Health Spa When Home Is Already an All‑Inclusive?

When David handed Ethel the keys to his flat, she felt the moment was sealed: the lock was finally hers....

ES10 години ago

Se limitó a contemplar la fotografía de su madre dentro del medallón mientras el olor a pan recién horneado llenaba el pequeño local.

La hija de Lucía se llamaba Alba Romero. No abrazó a Sebastián ni hizo preguntas sobre la finca. Se limitó...