Багаті родичі і відсутня підтримка: чому бабуся з дідусем не потрібні онуку?

Батьки мого чоловіка, Тараса, — люди заможні. Живуть у розкішному будинку в центрі Львова, мають кілька авто і постійно літають на відпочинок за кордон. А я виросла у звичайній сім’ї з невеличкого містечка під Івано-Франківськом. Коли ми з Тарасом познайомилися й вирішили одружитися, різниця у нашому походженні нічого не значила. Були молоді, закохані й готові будувати життя самі. Хоча, звісно, не відмовилися б від допомоги рідних, якби вони її запропонували, — розповідає Оксана.

Ми з Тарасом мріяли про власну квартиру. Набридло мандрувати орендованими «гніздечками», де то шпалери відліпляються, то капає змішувач, а власники лише чекають, коли звільниш помешкання. Батьки Тараса знали про наші труднощі, але робили вигляд, ніби не помічають. У них явно були гроші — могли б допомогти, якби хотіли. Але бажання, схоже, так і не з’явилося.

Мої батьки живуть далеко, на Прикарпатті. Їхні доходи скромні, тому я ніколи не розраховувала на їхню підтримку. А ось із батьками Тараса ми в одному місті, але після весілля вирішили не жити разом — хотіли самостійності. Орендували квартиру, працювали на знос, відмовляли собі у відпочинку, щоб збирати на своє житло. Батьки чоловіка знали про це, але трималися осторонь.

Одного разу ми завітали до них у гості. Свекруха, як завжди, почала розпитувати, коли ж стане бабусею. Я наважилася натякнути:

— Подумаємо про дитину, коли буде своя оселя. Поки що навіть на перший внесок грошей немає.

Вона лише співчутливо похитала головою, мовчазно. Її погляд був порожнім, ніби мої слова розчинилися у повітрі.

Через кілька місяців я дізналася, що вагітна. Ця новина перевернула наше життя. Ми повідомили батькам Тараса, що чекаємо малюка. Вони були в захваті, вітали нас, обговорювали, як будуть няньчити онука. Я наважилася на відверту розмову і запитала, чи не могли б вони хоч трохи допомогти з першим внеском за квартиру. Адже дитині так важливо мати свій затишний куточок.

Але свекруха раптом змінилася в обличчі. Холодно відповіла, що в них немає вільних грошей і вони нічим не зможуть підтримати. Це була брехня! Буквально напередодні свекор хвалився Тарасу, що вони збираються купувати новий позашляховик. Виходить, на авто гроші є, а на житло для сина та онука — ні.

Я намагалася стримуватися, але всередині клекотіло від образи. Мрія про власну квартиру, де ми могли б вирощувати дитину, руйнувалася на очах. Я змирилася з думкою, що доведеться й далі тіснотитися в орендованій хаті, де постійно щось ламається. Але допомога прийшла звідки я не чекала.

Ми поїхали до моїх батьків, щоб розповісти про вагітність. Мама вислухала нас, а потім сказала про своє рішення. Вони з татом усе обдумали: вирішили продати свою квартиру в місті, щоб дати нам гроші на житло. Самі ж збиралися переїхати до села до бабусі, запевняючи, що там їм буде навіть краще.

Я намагалася їх відмовити, але вони були непохитні. За місяць вони продали житло, і ми з Тарасом отримали не лише суму на перший внесок, а й трохи більше. Незабаром ми придбали затишну двокімнатну квартиру на околиці Львова. Тепер у нас було своє гніздечко, де можна було спокійно готуватися до народження дитини.

Зараз ми щасливі й впевнені в майбутньому. Але поведінка батьків Тараса досі мене турбує. Вони поставили новий автомобіль вище за добробут власного сина та онука. Це боляче. За всю мою вагітність вони жодного разу не зателефонували, не запитали, як я почуваюся, чи не потрібна нам допомога. Вони живуть своїм життям, повним достатку й безтурботності, і, схоже, ми їм байдужі.

Я все частіше думаю, що дитині такі дідусь і бабуся не потрібні. Вони показали, що їхні інтереси важливіші за сім’ю. Коли наша дитина з’явиться на світ, я хочу оточити її людьми, які справді любитимуть і піклуватимуться про неї. А це точно не ті, для кого новий автомобіль важливіший за щастя власного онука.