Братристь в сльозах чоловіків

— Куди це ти такий гарний? — поцікавився сусід, побачивши Богдана у строгому костюмі з краваткою.

— До сина на випускний, — відповів той.

— Оце так! Як швидко ростуть чужі діти…

— Свої теж, — усміхнувся Богдан.

— Ну то ж… Значить, скоро звільнишся від аліментів?

Богдан так глянув на сусіда, що тому аж млосно стало:

— До чого тут це?

— Як до чого? Не набридло колишній гроші віддавати?

— Не набридло, — кинув Богдан і, залишивши сусіда в розгубленості, пішов геть.

Помалу добрий настрій повернувся. Нахлинули спогади…

***

Того дня, коли його життя різко змінилося, Богдан перебував у повній апатії.

Здавалося б: вільна людина, заробляє краще за багатьох, живе у прекрасній квартирі, увагою жінок не обділений, у бізнесі — усе гаразд. То чому ж йому так погано? Ніщо не тішить. Нічого не хочеться. Усе байдуже.

Вийшовши з офісу, Богдан зрозумів, що от-от почнеться дощ. Небо затягнулося хмарами, піднявся сильний вітер.

Він викликав таксі: ще бракувало промокнути.

Машина, як на зло, була в сервісі, а парасольки в Богдана відроддя не було.

Плюхнувся на заднє сидіння й провалився у внутрішню порожнечу.

Водій щось говорив, намагаючись вразити заможнього клієнта, по радіо грала якась сумна пісня…

Богдан не любив таку музику…

І раптом почув слова, які миттєво повернули його до реальності.

*Я жив тоді бездумно й безтурботно,*
*Грала шальна кров, мов молоде вино.*
*Її любов здавалася безмежною,*
*І я не міг подумати про інше.*
*Але день за днем марнував у суєті,*
*Робив їй боляче все сильніш й сильніш,*
*І втратив її любов святу,*
*В ті дні, коли вона була моєю…*

Всередині заболіло… Біль розлилася тілом, і Богдан раптом усвідомив її джерело.

Оля…

Оленка…

Ольга…

Так він називав її у різніх періодах життя.

Їхній шкільний роман закінчився шлюбом. Ніхто не вірив, що красуня Ольга Шевченко таки стане дружиною відомого у всій школі хулігана Богдана Коваленка.

А він вірив. Знав, що так буде. Без неї він не зміг би жити…

Заради неї він навчався, пробивався у житті, став тим, ким є.

А вона…

Вона завжди була поруч. Любила. Піклувалася. Надихала.

Народила двох синів.

Завжди спокійна, уважна, гарна.

Ані слова докору, ані скарги.

Вона була завжди задоволена.

І в якийсь момент Богдан вирішив, що так буде завжди. Що це — нерухомість. Що вона ніколи й нікуди від нього не піде. Все зрозуміє, все пробачить. Буде поруч, що б не сталося.

І Богдана понесло. З’явилися гроші, а з ними — друзі, дівчата, корпоративи до ранку…

Оля мовчала. Ні про що не питала. Приймала як належне…

Ростила синів…

Він не виправдовувався, не просив вибачення, не допомагав.

Забезпечував.

Вважав, що цього достатньо, щоб вона була щасливою.

Помилявся.

Одного дня все закінчилося фразою дружини:

— Богдане, я більше тебе не кохаю.

— Та годі тобі! — здивувався він. — Ти просто втомилася. Давай вечеряти…

Вона поставила тарілки на стіл. І твердо сказала:

— Ти не зрозумів. Нам треба розлучитися. Я більше не можу й не хочу бути з тобою.

— А про дітей подумала?! — вигукнув Богдан і сам зідхнув від банальності сказаного.

— Звісно. Вони мають жити в любові… а не у шлюбі…

— Ну й іди собі! — гримнув Богдан, схопив куртку і вийшов із дому.

Три дні не з’являвся. Думав. Сподівався, що вона почне шукати його, дзвонити.

Оля мовчала.

Він приїхав додому і в передпокої побачив сумки з її речами. Її та дітей…

— Ти що робиш? — запитав він.

— Віщу збираю, — спокійно відповіла Оля.

— Навіщо?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Годі це, — Богдан схилився. — Не треба… Я сам піду…

І пішов.

Все залишив дружині та синам.

У його картині світу інакше бути не могло.

Після розлучення Ольга кілька років була сама. Він точно це знав. Тому приїжджав, коли хотів, привозив подарунки дітям, вимагав поваги. Вважав, що має на це право.

А потім Ольга несподівано вийшла заміж.

Богдан був у шаленстві. Як вона посміла?! Вона! Мати його дітей! Хіба не мусить цілувати йому руки за те, що він їй усе залишив, такі аліменти платить, окрім цього допомагає!

І він почав методично отруювати життя колишній дружині.

Особливо, коли напивався.

Таке з ним тепер траплялося часто.

Дзвонив, писав образи…