Чекай на мене

Олег вийшов із вагона на перон і глибоко вдихнув. У рідному місті навіть повітря особливе, не таке, як будь-де у світі. А бував він у багатьох містах та країнах. І завжди тягнуло назад.

Йшов він знайомими з дитинства вуличками, помічаючи найменші зміни. Ось і його двір, оточений чотирма цегляними п’ятиповерхівками: двома довгими, з п’ятьма під’їздами, і двома короткими, з двома входами. Двір просторий, поділений на дві частини: дитячий майданчик з яскравою гіркою, пісочницею та кількома простими турніками. Колись тут були гойдалки та металева півкуля, яку всі звали «павутинка». Від падіння з неї у Олега залишився шрам над бровою.

Другу половину двору займало огороджене футбольне поле з воротами та баскетбольним кільцем. Взимку тут заливали ковзанку. Ранок у дворі був пустинний. Якби був м’яч, Олег неодмінно би влучив у ворота, як це робив колись.

Ох, щасливі були часи. Серьога поїхав кудись у Закарпаття, одружився, має двох діток. А Ванька вже другий раз відбуває термін у колонії. Так, розкидало їх життя у різні боки.

З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Олег гукнув, щоб не зачиняв двері. Від тьмяної лампочки мало товку. Довелося постояти, звикаючи до півтемряви. Хоч скільки не вкручували яскравіших ламп, хтось завжди міняв їх на слабкі, що ледь світили. Так було завжди. Дивно, як ще ніхто не поламав ніг на цій тісній темній сходовій клітці.

Олег піднявся на другий поверх і зупинився біля залізних дверей праворуч. Тут колись жила Мар’яна. Не Марина й не Мар’янка, а Мар’яна. Так вона просила себе називати. Його перше й відчайдушне у своїй безвідповідності кохання.

Колись він часто натискав на дзвінок і тікав угору, на свій третій поверх. І чекав там, коли Мар’яна відчинить двері. Промелькнула думка зробити так само, але він уже не такий швидкий, щоб бігати сходами. Та й дорослому чоловіку не личить пустувати. До того ж, Олег не був певен, чи живе вона тут досі.

Він усміхнувся й пішов далі, на свій поверх. Ось і двері його квартири. Відчиняла завжди мама, навіть коли батько був живий. Він помер два роки тому. Олег тоді був у рейсі, не встиг приїхати на похорони.

Він натиснув на дзвінок. Незабаром клацнув замок, і двері привідчинилися. Побачивши сина, мама одразу розчинила їх ширше й кинулася до нього.

— Сину! — Вони обійнялися прямо на порозі. Мама відіпхнулася. — Дай на тебе подивитися. — А потім знову пригорнула сина.

Коли був живий батько, вона фарбувала волосся, гарно укладала його. А тепер на проборі видна була широка смуга сивини.

— А ти мені приснився минулої ночі. Так і подумала, що при— Ти знаєш, я ніколи не переставала тебе чекати, — прошепотіла Мар’яна, коли він вкотре повернувся до свого міста, бо зрозумів, що справжнє щастя — це не море, а та людина, яка завжди тримала його у своїй пам’яті.