Чоловік зі служби, якого я ще не втратила.

**Щоденник**

Мій чоловік, Тарас, з іншого міста. Колись його скерували до нас на строкову службу, а після дембелю він не повернувся додому — залишився тут. Тоді він зустрів дівчину, з якою зійшовся під час служби.

Та їхні стосунки не склалися — розійшлися. Тарас зняв хату й продовжив працювати. Родина кликала його назад — там мати, два старші брати й сестра, — але він не поїхав.

Ми з Тарасом познайомилися сім років тому. У мене стара матір, я — її пізня дитина. Покинути її — жодних варіантів. Тарас погодився й переїхав до нас. Прописку мати йому відразу відмовила, тому він жив із іншим штампом у паспорті.

Окрім матері, у мене є донька від першого шлюбу — Олеся, або Леся, як ми її називаємо. Їй зараз дев’ять.

Через рік спільного життя ми розписалися. Свят не гуляли — грошей не було, да й Тарас тоді хворів та не працював.

Доки він сидів вдома, зробив ремонт у квартирі матері. Ми з нею — вона з пенсії, я з зарплати — давали гроші на матеріали, а Тарас все робив сам: переклеїв шпалери, замінив двері, переклав плитку у ванній та кухні (вони у нас суміщені). Натяжну стелю робили вже майстри.

З матір’ю Тарас ладнав. Він жив у одній кімнаті, мати з онукою — у іншій. Я працювала за графіком «два через два», але брала додаткові зміни, щоб прогодувати родину.

Окрім зарплати, у мене були аліменти, але ці гроші лише на доньку: одяг, оплата садка, потім школи, форми, книжок, гуртків. Частину відкладала на її майбутнє — навчання або маленьке житло. Колишній не жадібний, тому до повноліття Лесі має зібратися.

Тарас майже не спілкувався з Лесею. Я не нав’язувала йому чужих обов’язків — у доньки є батько, який нею займається. Тож і наближати їх не наполягала.

Так і жили. Спільних дітей не мали — я не хотіла.

А потім стався скандал. Тарас (півроку як влаштувався на роботу) зібрався кудись увечері. На моє запитання відповів:

— Сестра з племінником приїжджають, треба зустріти.

Я подумала, вони зупиняться у знайомих чи в готелі. Навіть у думці не було, що Тарас привезе їх до нас. Але він привіз.

За ним увійшли жінка років сорока з світлим волоссям та хлопець 18—19 років.

— Я — Марічка, це — Святослав, мій син, — сказала вона.

Тарас, ніби так і треба, запросив їх у хату та пішов до машини за валізами. Я посадила гостей за стіл, а Тараса відвела поговорити.

— Машку чоловік кинув. Жити їй ніде, тому я запросив її до нас, — поставив мене перед фактом.

— Чому не запитав моєї думки? Це ж мамина квартира! Де вони житимуть?

У Тараса все було просто. У матері трикімнатна: в одній — вона, у другій — ми з ним, у третій — Леся. Отже, ми з донькою маємо перебратися до матері, у кімнату Лесі — Святослав, а Марічка — з Тарасом.

Посварилися. Чому б їм не жити разом у кімнаті Лесі? Але Тарас не здавався.

Мати гостям не раділа. Чітко сказала — максимум на пару днів. Додала Тарасові:

— Треба було питати, чи я вже тут не господиня?

А той розлютився:

— Я з вашої халупи цукер— Вони з нутрощів вашої халупи за копійчану зробили палац! Будете викрутаситися — піду до суду, щоб мені частку виділили!