Чи справді це мій син?

Марійка піднялася на другий поверх офісу, не зустрівши колег, і була цьому рада. Їй не хотілася бачити співчутливі погляди, відповідати на запитання. Вона поспіхом зачинилася у своєму кабінеті.

“Марієчко, нарешті”, — зраділа Наталія Петрівна, з якою Марійка працювала. — “А у нас тут таке коїться! Івана Григоровича на пенсію відправили, а на його місце нового директора призначили. Молодого, але суворого. Усіх пенсіонерів поза штатом. Боюся, і до мене скоро дійде. Як Сашко, сподіваюся, краще?”

Марійка сіла за стіл, оглянула кабінет. Вона відчувала, що Наталія Петрівна дивиться на неї, чекає.

“Та годі, Наталіє Петрівно. Кого ж тоді залишить, якщо всіх звільнить? Швидше мене відправлять, я постійно через Сашка на лікарняних. Йому потрібна пересадка кісткового мозку. На операцію треба гроші, а в мене їх нема. Зверталася до благодійних фондів, але там теж черга. А мені сказали — чим швидше, тим краще. Та ще й донор потрібен. Я не підходжу, а мама вже в такому віці…”

“Господи, та за що дитинці таке випробування?!” — щиро зітхнула Наталія Петрівна. — “А батька Сашка не пробувала знайти?”

“Знайду, і що? Не впевнена, що він погодиться бути донором. Операція не безпечна. Та й не повірить, що Сашко…”

У цю мить двері відчинилися, і в кабінет увійшла Оленка з кадрів. Обидві жінки обернулися до неї, на обличчях — тривога.

“Мені сказали, що ви вийшли. Марійко, розумію, вам і так важко, але наказ…” — вона зніяковіла.

“Кажи”, — промовила Марійка, а сама подумала: “Ось, накликала”.

Оленка відвела погляд, немов шукаючи підтримки в Наталії Петрівни.

“Що, новий директор і мене звільнити вирішив? Ні, дякую”. — Марійка різко підвелася, ледь не збивши з ніг Оленку, і рушила до дверей.

Та щось крикнула їй услід, але стук каблуків уже заглушався в коридорі. Співробітники віталися, але вона нікого не помічала. “Не має права…” — твердила про себе.

У приймальній за столом сиділа дівчина, ніби з глянцю. Біла блізка, верхні гудзики розстібнуті.

“А де Людмила Іванівна?” — спитала Марійка.

Дівчина відкрила рот, але Марійка вже бралася за ручку дверей.

“Куди?! Там нарада!” — Секретарка сприт”Не бійся, мамо,” — посміхнувся Сашко, коли вони втрьох стояли перед новим будинком, де їх уже чекав Павло, — “тепер у нас все буде добре.”