День звільнення

**День прощення**

Останнім автобусом Марійка повернулася з міста до села. Цілий день метушилася — то в лікарню за довідками, то в похоронне бюро, потім знову в морг з вузликом одягу. Мати сама його зібрала заздалегідь. Встигла навіть заскочити додому, щоб перевдягнутися в чорний светр.

Сіла на стілець біля столу, витягнула втомлені ноги, не маючи сили роздягнутися. В хаті похолодніло, треба б піч розтопити. Виїхала світанком, а тепер уже вечір. Німо дивилася на брудні сліди на підлозі — лікаря швидкої, чоловіків, що виносили маму, сусідів. Не одразу зрозуміла, що весь час двері були розчинені, а на дворі ж жовтень. Не знала, чи можна мити підлогу. На всяк випадок вирішила залишити все, як є.

За дверима зашуміли кроки. Марійка схопилася, гадаючи, що це приїхала Наталка, але увійшла сусідка.

— Бачила, як ти прийшла. Допомогти чим? — поспитала тітка Оля, мамина подруга.

— Ні. — Марійка знову осіла на стілець.

— Холодно в тебе. Зараз піч розпалю. — Тітка Оля пішла і невдовзі повернулася з в’язкою дров, затренувала на кухні, розкладаючи вогонь.
На мить Марійці здалося, що це мама, що її смерть — лише сон…

— Ось, скоро буде тепло. — У кімнату увійшла не мати, а тітка Оля. — Не турбуйся про поминки. Завтра похорон? Потуж на морг, а ми тут із Галею все приготуємо. Наталка знає? Приїде? — спитала вона.

— Телефон мовчить, лист написала. Не знаю. Дякую вам… — ледве промовила Марійка.

— Та годі, не чужі ж. Ми з твоєю матір’ю рідніші за сестер були. — У словах промайнуло осудження, і Марійка це відчула, підняла на жінку очі. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка Оля і рушила до дверей. Взялася за ручку й зупинилася. — Двері завтра не замикай, гаразд?

Марійка кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, вогонь гудів у трубі, хата ожила. І вже не відчувалося того гнітючого самотнього холодку, що повис після маминої смерті. Адже кажуть, що перші дні померлі поряд. Марійка навіть оглянулася — але нічого не відчула.

Мати останнім часом важко хворіла. Після смерті батька втратила сенс життя, згасала на очах. Іноді Марійці здавалося, що вона не хоче жити, поспішає до нього. Стала похмурою і мовчазною. Після школи Марійка виїхала до міста, вступила на бухгалтера.

На вихідні завжди приїжджала до мами — до села недалеко. Привозила продукти, допомагала по господарству. Останній рік мати різко схудла і ослабла. Марійка відвезла її до лікарні і почула страшний діагноз. Мати сприйняла його байдуже, навіть з полегшенням, здавалося.

Коли вона вже ледве піднімалася з ліжка, Марійка взяла відпустку і приїхала. На роботі попередила — можливо, доведеться брати за свій рахунок. Через місяць мати померла. Останні два дні не їла, не говорила, тонула в півзабутті.

Марійка весь час розмовляла з нею, не важливо, чула вона чи ні. Від власного голосу ставало не так страшно. В останній день вона благала в матері прощення за все, гладила тонку, холодну руку, просила не покидати її.

Говорила, що от-от приїде Наталка. При імені сестри мамині повіки здригнулися, але очей вона не відкрила. Може, вже була там, у іншому світі, з батьком, куди так прагнула?

Батько був роботящий, пив мало — рідкість для села. Багато жінок, чиї чоловіки спивалися, намагалися його спокусити, кликали “допомогти”. Але він любив матір, не зраджував. У селі таке не сховаєш.

З зарплатні завжди носив їм із сестрою кулечок цукерок. Як же вони тішилися цим скромним подарункам.

Помер він рано, точніше — загинув. І мати не змирилася. Марійці тоді було лише сім, а Наталці — п’ятнадцять, вона вже закінчила дев’ятий клас. Як поїхала вчитися, точніше — втекла з дому після трагедії, так і не повернулася.

Незадовго до смерті, коли мати ще могла говорити, просила Марійку подзвонити сестрі, щоб та приїхала. Вона дзвонила, писала, але телефон або не відповідав, або був вимкнений. Останній раз написала, коли мати померла, але Наталка так і не відповіла. Марійка брехала матері, що в сестри донька захворіла. Одужає — і приїде. Чи вірила мати? Марійка не знала.

Згадала, як рік тому, коли лікарі поставили діагноз, подзвонила сестрі, попросила приїхати. Наталка сприйняла новину байдуже.

— Вона ж мене вигнала, чи забула? Не приїду, — різко сказала старша сестра.

— Ви обидві варті одне одного. Вона може померти, приїдь, поговорите, простіть… — умовляла Марійка.

— Я не винна в смерті батька. Я ж була дитиною. А вона думала, як мені буде важко, коли виганяла? — підвищила голос Наталка.

— Вона не виганяла тебе, просто з горя наговорила. Дуже шкодувала… Будь ласка, приїдь, — ледь не плачучи благала МарАвтобус, що везе сестер до міста, зник у вечірій імлі, залишивши позаду старі образи й відкриті серця.