«Досить це терпіти!» — Героїня відмовилася приймати гостей, які перетворили її квартиру на безкоштовний пансіон

«Це вже занадто!» — Марія відмовилася приймати гостей, які перетворили її квартиру на безкоштовний пансіон

Інколи життя підкидає такі історії, що здається, ніби читаєш сценарій комедійного серіалу — тільки смішно хіба що оточуючим. А самому головному герою — ні весело, ні легко. Саме таку історію нещодавно розповіла мені сусідка з сходової клітки — Марія, тендітна, спокійна жінка років тридцяти п’яти. З виду — взірець інтелігентності, але, як виявилося, і в таких людей терпіння не безмежне.

Колись вона жила у Львові, працювала у міській бібліотеці й оберталася у колі спільних знайомих — компанія була різношерста, але доброзичлива. Один із них — Сашко, жартівник та любитель підфліртувати, з яким вони іногда бачилися на вечірках за чашкою чаю. Друзями вони не були, просто знайомі зі спільного кола. Потім Марія переїхала до Києва, знайшла роботу, облаштувала затишну квартирку на Печерську й майже забула про старих «другів» з минулого.

Але одного разу… у її житті знову з’явився Сашко.

Минуло кілька років, він встиг одружитися, розлучитися, а потім знову взяти шлюб. Вони випадково зустрілися на відпочинку в Одесі. Сашко, як виявилося, бу́в там не з новою дружиною, а… сам. Марія тоді особливо не вникала, чому й навіщо — їй це було байдуже. Чоловік намагався розговорити її, питав, як життя, де живе́, які плани. Марія ввічливо підтримувала розмову, але — без особливого ентузіазму.

За тиждень він подзвонив:
— Слухай, ми з Олею (так звали його першу дружину) у Києві. Приїхали на пару днів, можна в тебе зупинитися?

Марія остовпіла. Ввічливо відмовити не встигла — через три години вони вже стояли з валізами біля її дверей. «Ну гаразд», — подумала вона. — «День-два, переживу». Але день-два перетворилися на п’ять… а потім і зовсім на невизначений термін.

Сашко й Оля почувалися як вдома. Ходили по квартирі у нижній білизні, вимагали вечерю, влаштовували міні-дискотеки ввечері, пили вино з її келихів, не прибирали за собою й навіть привели у гості якихось друзів — «на пару годинок, побалакати».

— А можна ще на денёчок залишимося? Нам тут так затишно! — щебетала Оля, намазуючи собі бутерброди з її холодильника.

Марія терпіла, стискала зуби й лише на п’ятий день виставила їх за двері. Сказала, що захворіла, і посилалася на термінові справи. Після їхнього від’їзду вимила квартиру до блиску й вирішила: більше — ніколи.

Минув місяць. Марія ледве прийшла до тями, коли знову задзвонив телефон. Сашко.
— Привіт! Ми з новою дружиною, Тетяною, будемо у столиці на тиждень. Як справи? Сподіваємося, ти нас приймеш?

У Марії всередині щось закипіло. Вона навіть випросталася на стільці.

«Це вже не просто нахабство. Це — вторгнення», — подумала вона.

Марія спокійно, але твердо відповіла:
— Хлопці, я вас поважаю, але моя квартира — це не готель. У мене немає ні моральних, ні фізичних сил знову в це втягуватися. Якщо ви у Києві — є готелі, хостели, орендовані квартири. Сподіваюся на розуміння.

Сашко завагався, потім поклав слухавку. Ні дяМарія глибоко зітхнула і відчула, як з неї звалився непомірний тягар.