«Гідний партнер»

Оксана стояла біля вікна й дивилася на спорожнілий двір. Утоптаний сніг був усіяний блискітками від хлопавок, а на голі гілки кущів чіплялися шматочки ялинкового дождику. Місто наче вимерло. Усі спали після довгої новорічної ночі. Оксана відчувала всередині таку саму порожнечу.

Як вона могла так помилитися? Чому не відчувала брехню? Тепер їй багато що відкрилося, але тоді… Андрій здавався розумним, люблячим, трохи ображеним на батька. Саме так — здавався. А вона повірила, що він кохає її.

Клацнув замок у вхідних дверей, і Оксана здригнулася. Вона приготувала промову, але в цю мить усі слова вилетіли з голови. Тихі кроки застигли за її спиною. Оксана напружено чекала, стримуючи подих. По шиї пробігли мурашки від теплого подиху Андрія.

— Оксанко, — промовив він, схилившись до її плеча.
Вона відійшла.

— Ти й досі на мене сердишся? — умовляючим тоном запитав Андрій. — Не знаю, що на мене навіяло. Він так дивився на тебе… Мене просто задушила ревнощами.

— Усе вигадуєш. Ми просто танцювали, — сухо відповіла Оксана.

— Ну пробач уже. Я ж зревнував. Це ж природньо, коли кохаєш.

Андрій спробував повернути її до себе, але вона зрушила плечима, зкидаючи його руки.

— Оксанко, та годі. Я ж уже вибачився.

— Ти мав вибачатися не переді мною.

— Та я вже побував у лікарні, попросив вибачення у того твого моряка. — В очах Андрія блиснула злість. — Він не писав заяву, мене відпустили. Давай забудемо. Випишемо його — прийде до нас, вип’ємо за примирення.

Оксана різко обернулася.

— До нас? Забудемо? Вип’ємо? Нас більше немає. І не буде. Залиш ключі та йди.

— Ось як? Тепер його сюди запросиш? — Ніжний тон зник, голос став злим.

— Іди геть. Ти обманув мене.

— Треба було й тебе покарати. Які слова ти мені говорила, пам’ятаєш?

Андрій схопив її за руку, стиснув, різко притягнув до себе. Оксана побачила в його очах ненависть.

— Пусти, мені боляче.