Я чекала твого дзвінка, мамо…

Я знав, що ти зателефонуєш, мамо…

Телефон завибрирував прямо посеред лекції. Олеся дістала його з кишені, глянула на екран і скинула дзвінок. Але через хвилину телефон задрижав знову.

— Луценко, майте совість. Або вимкніть телефон, або відповідайте, — роздратовано промовив викладач.

— Я відповім. Дозволите? — Олеся подивилася на двері.

— Вихoдіть, — зітхнув він.

— Наталко, що таке? У мене пара, — спитала Олеся, вийшовши з аудиторії.

— Олесю… Твої батьки потрапили в аварію, — дрожачим голосом промовила Наталка.

— Що?! — перепитала дівчина.

— Приїжджай швидше.

Бліда й тремтяча, Олеся повернулася до аудиторії, швидко зібрала підручник і зошит у сумку й вийшла.

— Нічого не скажете, Луценко? — голос викладача наздогнав її біля дверей.

— Вибачте, мені дуже треба, — пролепетала вона й вийшла.

— Олесю, що сталося? — Ігор наздогнав її біля сходів.

— Не знаю. Наталка подзвонила, сказала, що батьки в аварії, просила їхати.

— Вони живі? Я з тобою.

— Ігору, ти не зобов’язаний…

— Раптом знадобиться допомога. Дай телефон, я викличу таксі. — Олеся тільки зараз помітила, що все ще стискає телефон у руці.

— Господи, тільки б вони були живі… — прошепотіла вона, передаючи йому телефон.

Усю дорогу додому Олеся нервувала, м’явши ремінець сумки. Ігор накрив її руку своєю, заспокоюючи.

— Будь ласка, їдьте швидше, — попросила Олеся водія. Їй здавалося, що вони їдуть неможливо повільно.

— Не можна, тут повно камер, — спокійно відповів водій.

— Я заплачу за штрафи, тільки швидше, будь ласка, — ледве не плачучи, благала Олеся.

— Ех… — зітхнув водій і додав газу, обганяючи інші машини. — Розіб’ємось, то разом.

Ось і її будинок. Поки Ігор розраховувався, Олеся вже заходила у ворота.

Наталка побачила їх з вікна й вийшла на ґанок великого двоповерхового дому. Очі заплакані, руки притиснуті до грудей.

— Вони живі? — Олеся підбігла до неї.

— Олексій Михайлович помер одразу, а Тетяна Миколаївна у лікарні.

— Чому не сказала відразу? У якій?

— У першій.

— Ігору, таксі поїхало? — Олеся обернулася до хлопця.

— Зараз викличу.

Олеся вже не поспішала. Вона плакала на задньому сидінні таксі, сховавши обличчя в плече Ігоря.

До матері її не хотіли пускати.

— Це моя мама! Впустіть мене! — ридала Олеся, благаючи лікаря.

— Вона у важкому стані, без свідомості.

— Я хочу її побачити…

— Гаразд. Тільки без істерик, — попередив лікар і провів їх до реанімації.

Потім вони знову їхали додому.

— Мамо… Вона ж буде жити? — питала Олеся в Ігоря. — У мене більше нікого немає.

— А Наталка? Це ж твоя родичка?

— Господарка. Дуже давно з нами, стала як рідна. Я так казала, щоб ніхто не знав.

— Чому?

— У всіх у групі є господарки? Як би до мене ставилися, якби дізналися?

Решта шляху проминула мовчки. Біля будинку Ігор збирався вийти, але Олеся зупинила його.

— Не треба. Подзвоню завтра.

Наталка вийшла з кухні назустріч.

— Ну, як там? Бачила маму?

— Так. Вона в комі.

— Господи… — Наталка обняла Олесю й розридалася. — Будемо сподіватися, що Тетяночка виживе. Похороном Олексія Михайловича займається фірма. Вони вже дзвонили. — Вона гладила Олесю по спині. — Лихо… Який добрий був твій тато. Ніколи грубого слова не сказав…

Олеся пішла у свою кімнату, лігла й згорнулася клубком.

Наталка розбудила її, ледь світанок забрезжив. По заплаканому обличчю жінки Олеся зрозуміла — сталося найгірше.

— Тільки що подзвонили… Померла вночі… Царство їй Небесне… — Наталка хрестилась. — Як же так, Олесю?

Потім вони сиділи удвох на кухні.

— Я зовсім одна… — прошепотіла Олеся.

— Я поки побуду з тобою. А потім… Давно вже пора на спокій. Тридцять років у вас працюю. Ще за Богдана Олексійовича, твого діда, почала.

Минули похорони, дев’ять днів, сороковини. У будинку перестали з’являтися люди. Поступово затих телефон. Настала мертва тиша.

Олеся ходила на пари, бо наполягав Ігор, інакше лежала б у кімнаті, дивлячись у стіну. Наталка змушувала їсти. Погрожувала піти, якщо Олеся не з’їсть хоча б ложку бульйону.

Але дівчина їла, аби не залишитися самій у великому будинку.

Вони з Наталкою сиділи за столом, перед ними стояв неукушений чай. Тишу перервала жінка.

— Я дала клятву твоїм батькам ніколи не розповідати. Але тепер їх немає — значить, клятва не діє. І тобі варто знати правду. Нехай пробачать мене Олексій Михайлович і Тетяна Миколаївна. — Вона перехрестилася.

— Яку правду? Яку клятву? — втомлено спитала Олеся.

— Ось яку. ТиОлеся глянула на Наталку й зрозуміла – все, що було з нею до цього дня, вже ніколи не буде колишнім.