Я підтримую колишню невістку, а син вважає це зрадою

— Олена, нащо ти в це в’яжешся? — пошепки питають подруги. — Вона тобі ніхто. Одружиться ще раз — і забуде, як тебе звуть. А онук виросте — теж не згадає. Ти марно нерви та гривні витрачаєш.

А мені соромно. Соромно, що свого сина виховувала без чоловічої руки, і тепер розплачуюсь за те, чого йому не дала — совісті.

Мій Артем одружився сім років тому. Його обраниця, Софійка, приїхала до нашого Львова вчитися. Вони майже одразу зійшлися, знімали квартиру, будували своє маленьке щастя. З Софійкою в нас зразу якось не склалося. Не сварилися, але відчувалася між нами стіна.

Я не втручалася. Працювала з ранку до вечора, на пенсію ще не збиралася. У гості заходила, коли кликали, сама їх теж відвідувала.

Через кілька років у них народився син — Юрчик. Жили на орендованій квартирі, мріяли про іпотеку. Та як тільки хлопчик пішов у садочок, почалися сварки.

Артем запевняв, що ніякої іншої жінки тут нема. Але ж я мати — чую, коли щось не так. І точно: як тільки Юра пішов до садка, син подів на розлучення.

— Мамо, не роби з цього драми. Я платитиму аліменти. До речі, у мене Маринка вагітна — це тепер моя сім’я. А Софійка хай сама розбирається. Поїде до батьків, у них у Вінниці повітря чистіше, — кинув він, не дивлячись у вічі.

Ми сильно посварились. Софійка їхати не хотіла — у її селі під Тернополем нема ні роботи, ні садка. Та й батьки її не чекали з розпростертими обіймами. Вона шукала, де б зняти кімнату, бо сама квартиру не потягнула б.

Я все одно спілкувалась із нею. Коли моя небога передавала речі свого сина, я запропонувала їх віднести — треба було приміряти. Прийшла в обід — саме Софійка годувала Юру. Вона запропонувала мені тарілку борщу.

— Не люблю борщ без м’яса… — пробурчав хлопчик. — Мама курки не купила, бо за квартиру треба платити.

Софійка відвернулася до вікна. І мовчки заплакала.

Я не витримала. Попросила дозволу взяти Юру на прогулянку. Купила продуктів, солодощів. І поки йшли додому, згадала, як сама їла «пустий» борщ у бабусі після війни. Тільки тоді була війна, а зараз — просто байдужий батько.

З того дня я почала їй допомагати грошима. Син не знав. Поки одного разу Юрко випадково не пробовкнувся.

— Нормально, так? Онучці велосипед не можеш купити, а їм за оренду платиш! — вибухнув Артем.

— А ти хочеш, щоб твій син на вокзалі спав? — не втрималася я. — Ти втік від відповідальності, а вона сама б’ється. Мені за тебе соромно. Тому й плачу — хоч якось пом’якшити твою чорствість.

— Значить, ти обрала чужу жінку замість рідного сина?

Нехай так. Але онук — він не чужий. І поки я жива, він не буде їсти борщ на воді. Навіть якщо син цього ніколи не зрозуміє.