Я прагну повернутися

Ганна завжди прокидалася до дзвінка будильника, ніби в ній були вбудовані власні внутрішні годинники. Вставала, вмивалася і готувала сніданок. Коли чоловік заходив до кухні, виголений, пахнучи туалетною водою, на столі його вже чекала яєчня чи яйця всмятку, нарізаний батон, сир та ковбаса, чашка міцної кави. Сама Ганна обмежувалася лише кавою та шматочками сиру без хліба.

Вони прожили разом тридцять років. За цей час настільки добре вивчили один одного, що майже не розмовляли, особливо вранці. «До вечора», «Сьогодні запізнюся», «Дякую…» За поглядами, за кроками, навіть за мовчанням вони вміли вгадувати настрій один одного. Навіщо зайві слова?

— Дякую, — сказав Ярослав, допивши каву, і підвівся зі столу.

Коли вони лише починали жити разом, він завжди цілував її у щоку перед роботою. Тепер цього не робив — просто дякував і йшов. Чоловік працював інженером на заводі, виходив рано, бо дорога через усі київські пробки займала час.

Ганна прибрала зі столу, помила посуд і зібралася. Вона викладала в університеті, який був за дві зупинки від їхнього будинку. На роботу ходила пішки, за будь-якої погоди, навіть коли вітер з дощем бив у обличчя. Висока, струнка, підтягнута. У сукнях ходила лише влітку. До університету — у брючних костюмах, переважно сірих, у дрібну смужку. Під піджак одягала блузки пастельних тонів.

Колись темне волосся тепер прорісло сивиною. Вона не фарбувала його, заплітала у тонку косу і скручувала равликом на потилиці. Ні косметики, ні прикрас, окрім обручки.

На роботі їй доводилося багато говорити — лекції, семінари. Дома вона мовчала. Чоловіка це влаштовувало. Він любив тишу. Багато хто вважав їх ідеальною парою. Не сварилися, не сперечалися.

Ярослав Олександрович був старшим на два роки, але досі виглядав привабливо. Ганна звикла, що жінки звертають на нього увагу. Колись ревнувала, а з віком почала дивитися на це філософськи. «Куди він подінеться? Хто його так годуватиме, як я?» — казала вона собі. Готувала справді божественно.

У них була донька, яка після університету вийшла заміж за військового і поїхала з ним.

Студенти Ганну трохи боялися. Вона рідко посміхалася, завжди була стримана та спокійна. Але й злою не була. Навіть на іспиті можна було домовитися: якщо студент чесно зізнавався, що не знає відповіді, але готувався, вона допомагала йому, часто витягуючи на четвірку. А от за шпаргалки безжально виганяла, а за брехню ставила двійки. Були й такі «розумники», що не вчилися, сподіваючись благами випросити трійку. Але обман не проходив. Брехню вона відчувала й не пробачала.

З колегами по кафедрі Ганна не дружила, в обговореннях пліток не втручалася.

Одного разу в їдальні вона почула розмову двох першокурсниць. Сиділа до них спиною, тому її не помітили.

— Ну і що тобі наша хімічка? Синя панчоха. Якби не обручка, подумала б, що стара діва, — сказала одна.

— У неї є чоловік, до речі, симпатичний. І донька вже заміжня, — відповіла друга.

— І що він у ній знайшов, якщо такий гарний? А ти звідки знаєш?

— Ми в одному дворі живемо. На мою думку, вона нормальна.

— Як же, нормальна. Одягається, як чоловік. Сумніваюся, що у неї взагалі є груди.

Ганна допила каву, підвелася і глянула на студенток.

— Вибачте, — прошепотіли вони, почервонівши.

«Стара діва. Синя панчоха. Ось що про мене думають». У викладацькій вона подивилася на себе у дзеркало. «Ну й справді… Що він у мене знайшов?»

Дзвінок на пару, і Ганна пішла до аудиторії.

Дома вона негайно взялася за приготування вечері. Вирішила зробити м’ясо в горщиках, щоб якраз до його приходу все було готово. Страва вже допікалася. Ганна підійшла до вікна. Чоловік завжди ставив машину під будинком. Але сьогодні її не було. Раптом за спиною клацнув замок у дверях.

Вона здивовано вийшла в передпокій.

— Ти не на машині? Зламалася? — спитала.

— Ні, поставив в іншому місці.

Ганна не стала розпитувати. Повернулася на кухню, щоб дістати горщики. Ярослав зайшов услід, сів за стіл.

— Ганно, сядь, будь ласка.

Вона поклала рукавицю-прихватку і сіла навпроти, схопивши пальці в замок. Відразу зрозуміла — щось не так. Він дивився убік, уникаючи її погляду. Між ними давно були стримані стосунки, але тепер він виглядав чужим, відстороненим.

— Коротко кажучи… Я кохаю іншу. І йду до неї, — сказав він, витираючи спітніле чоло.

Ганна до болю стиснула пальці.

— Вибач. Піду зберу речі. — Ярослав підвівся і вийшов.

Вона залишилася сидіти. «Іди, зупиВона не зупинила його, бо зрозумла, що тридцять років тиші — це не життя, а лише довге чекання на щось, що так і не настало.