Яблука долі: шлях до рідного дому

Яблука долі: повернення додому

Марія Іванівна стояла у своєму садку в Калинівці, дивилась на яблуні, що гнулися під вагою плодів. Урожай цього року вражав — яблука, червоні, жовті, з рум’янцем на боках, падали на землю, наповнюючи повітря солодким ароматом. Збирати їх вона навіть не намагалась — кому їсти?

У селі майже ніхто не лишився. Молоді виїхали до міста, а старих можна було перерахувати на пальцях. Взимку у Калинівці світились вікна лише у чотирьох-п’яти хатах.

— Про що задумалась, Іванівно? — почувся ззаду голос. — Не передумала їхати?

Олена, сусідка, прийшла з візком по яблука.

— Це ти, Оленко? — зітхнула Марія. — Біри, біри скільки зможеш. Хоч твоїй козі дістануться. Забирай все… Передумати? Хотіла б, а син уже договорився про продаж хати, навіть завдаток взяв.

— Шкода тебе втрачати, — похитала головою Олена. — Хто сюди тепер заселиться? Не відомо, які люди будуть. І жити постійно навряд чи стануть — хіба що дачники.

Олена замовкла й почала збирати яблука. Марія Іванівна, дивлячись на неї, тихо промовила:

— Урожай же який! Не пригадаю такого. Тільки зібралась їхати, а сад, земля моя, ніби тримають мене… Господи, як важко було наважитись. І досі не розумію, навіщо я це роблю.

— Синові так зручніше, — відповіла Олена. — Не треба сюди мотатись, усе під рукою: магазини, лікарі. І трудитись не потрібно — ані дров, ані городу.

— Так, — погодилась Марія, але голос їй тремтів. — Тільки душа моя тут лишиться. Розумом розумію, а серце не відпускає. Оленко, залишаю тобі кота Рижика й пса Бурку. Доглянь, поки не розберусь. Рижика, може, у місто заберу, а Бурка старий, йому в хаті не місце. От лихо…

— Не журись, Маріє, — кивнула Олена. — Завтра Бурку до себе заберу, а Рижик і сам прибіжить — він кмітливий. Ти ж не запізнись на автобус. Сподіваюсь, ще побачимось. Раптом повернешся… А в гості обіцяла приїжджати, я чекатиму.

— Так, так… — пробурчала Марія. — Валізу зібрала, за рештою син на вихідних приїде.

Вона обійшла хату, затрималась біля печі на кухні. Сльози застилали очі, але час підганяв. Марія вийшла на дорогу й сіла на старий пень біля узбіччя.

Незабаром підкотив автобус, скриплячи й дзижчачи. Марія, попрощавшись із водієм, сіла біля вікна. Вона була єдиним пасажиром — Калинівка була кінцевою зупинкою.

Дорога, як завжди, була вибоїста. Після дощів ями наповнились водою, і автобус повільно повз. Раптом на одній з колдобін він глухо заскреготав і став. Водій, буркнувши щось, виліз із кабіни.

— Що трапилось? — гукнула Марія, вихиляючись у вікно.

Водій, присідаючи біля переднього колеса, похитав головою:

— Справи кепські, треба допомогу викликати, інакше тут переночуємо.

Він почав дзвонити, а Марія, на її подив, відчула полегшення. Вона вийшла з автобуса й сказала:

— Ми недалеко від’їхали, я додому повернусь. Якщо допомога не приїде, приходи ночувати в село. Вже пізно.

— Години через півтори приїдуть, — відповів водій. — Може, почекаєш? Та й лагодити ще доведеться.

— Ні, чекати не буду, — різко сказала Марія. — До хати два кілометри, дійду.

— Впораєтесь? — сумнівно спитав водій.

— А як же! — усміхнулась вона. — Не такі дороги ходили — то за грибами, то в сусіднє село за хлібом.

Марія прудко закрокувала назад у Калинівку. Валіза в руках здавалась легкою, а серце співало від радості. Олена, відвозячи візок додому, помітила її на дорозі.

— Оце так! — скрикнула вона. — Що це значить?

— А те, що хата мене не відпустила, — розсміялась Марія. — Зараз сину подзвоню, щоб не чекав. Автобус зламався за селом, щось із колесом. Знаєш наші колдобини.

— Ну й добре! — зраділа Олена. — Ходімо до мене вечеряти. У тебе, мабуть, пусто, а в мене все гаряче. Посидимо, побалакаємо.

Бурка, побачивши господиню, радісно загавкав і замахав хвостом. Рижик метнувся у хату, просто до своєї миски.

Марія поставила валізу й голосно сказала:

— Господи, прости мене! Що я роблю? Нікуди не поїду, і крапка.

Рижик у відповідь мявкнув.

— Ти за Бога відповідаєш, Рижику? — усміхнулась Марія. — Чи моє рішення підтримуєш?

Кіт потерся об її ноги й стрибнув на коліна.

— Почекай, мені треба Валерію подзвонити, а то хвилюватиметься, — сказала Марія, набираючи номер сина.

— Валерію, слухай, автобус зламався… Так, прямо за селом. Не доля, мабуть, мені їхати. Я вже вдома. Не чекай, не приїду. Ні, не брешу, щось із колесом. Одна їхала. І знаєш, я залишаюсь. Пробач, сину. ВВони сиділи на призьбі, дивлячись, як останні промені сонця золотили верхівки яблунь, і Марія Іванівна відчула, що нарешті знайшла спокій — саме тут, у Калинівці, завжди був і залишався її дім.