Як впоратися з ненавистю доньки?

**Щоденниковий запис**

— Куди можна скаржитися на доньку? — бурмотала Оксана, лежачи на протертому дивані й закриваючи обличчя долонею. — Хай хтось пояснить їй, що матір треба поважати. Хоч хтось… Хоч один…

У кімнаті стояла сіра півтьма. Запах простроченого вина, брудного посуду та важкого повітря вбирався у шпалери й стіни. Оксана не могла підвестися — голова гула, ніби в черепі застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжувалася нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Як і не пам’ятала, у який момент учора дістала пляшку, і куди поділися останні години.

Вона знову була сама.

Марія ненавиділа п’яних.

Це була не просто неприязнь. Це була ненависть — глибока й давня, як корінь старого дерева, що вріс у кожну її клітину. З дитинства, з тих самих вечорів, коли в їхній квартирі починалося щось на кшталт пекла: мати, хитаючись, вривалася додому, грюкала дверима, не потрапляла на вимикач, чіплялася за стіни. Інше — падала. Інше — спала біля дверей, не дійшовши до ліжка.

Колись Марія знайшла Оксану, лежачу біля під’їзду обличчям у бруд. Їй було сім. Сім років — і вона вже знала, що таке сором. Що таке запах перегару, погляди сусідів, глузування однокласників:
— Маріє, а твоя мати сьогодні в канаві чи під столом?

Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбитий посуд, збирати порожні пляшки у мішки й виносити до смітника так, щоб ніхто не бачив. Марія мила підлогу, коли мати не могла підвестися. Прала, прибирала, готувала — бо інакше жити було неможливо. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювоту зі стіни.

Кожен вечір був випробуванням. Мати говорила сама з собою, кричала, ридала, розбивала склянку об стіну, падала. А Марія сиділа в темряві, обіймаючи подушку, й завмирала. Не дихала. Чекала. Лише б не провокувати, не злити, не привернути увагу. Бо п’яна мати могла бути різною. Інше плакала, інше кричала, а інше — била.

Марія виросла. Втекла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Дмитра. Тиха, надійна людина. Вони одружилися. Народився син — Максим. І Марія дала собі обіцянку:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не буде боятися кроків у коридорі. Ніколи не буде відмивати за мною підлогу.

Вона оберігала сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки та чисті простирадла з запахом лаванди. Все те, чого в неї не було.

З матір’ю вона майже не спілкувалася. Рідко — короткі розмови, завжди стримані. І лише в ті періоди, коли у Оксани були відносно «ясні» дні. Не хотіла пускати її у своє життя. Жодного кроку.

Але Оксана не розуміла.

Кожен ранок для неї починався з головного болю та прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася по квартирі. Інше прокидалася просто на кухонній підлозі, серед окурків, попільнички й тарілки із застиглим жиром. Інше — на дивані, не пам’ятаючи, як там опинилася.

Інше — у сльозах, з обраІ коли Оксана знову простягнула руку до пляшки, вона зрозуміла, що скаржитися більше нікуди — тільки на себе.