«Йому до лікарні треба», – промовила дівчина, яка замерзала на узбіччі траси, тримаючи на руках дитину

«Йому до лікарні треба», – промовила дівчина, яка замерзала на узбіччі української траси, тримаючи на руках дитину

Ранок був морозним, небо ще не встигло як слід прогрітися, а траса вже вкрилася тонким шаром інею, що виблискував, мовби його щойно посипали цукровою пудрою. У повітрі відчувалася якась особлива кришталева свіжість, яка змушує вдихнути глибше, відчути, як холод проникає всередину, а потім одразу вловити, як на носі й щоках з’являються маленькі крижинки. У такі миті здається, що небо навмисно уповільнює час і весь світ стає трохи тихішим, спокійнішим.

Андрій Олексійович, водій звичайного рейсового автобуса, почувався, як риба у воді. Він був на своєму місці. Скільки ж він уже намотав кілометрів на цьому маршруті? Двадцять років за кермом, і кожен метр дороги був йому знайомим. Ці траси він знав, мов свої п’ять пальців, хоч, здавалося б, нічого незвичайного – дорога між невеличким містечком на заході України та обласним центром. Але для Андрія Олексійовича вона стала майже рідною. На цих поворотах у його житті траплялося багато чого. Ями вже не дратували, а лише звично грюкали під колесами. Кожна зупинка, кожен пасажир – усе це було частиною його життя, його маршруту.

Того разу пасажирів у салоні було небагато. Позаду, на останніх сидіннях, двоє студентів, які були поглинені своїми навушниками й телефонами. Мабуть, їхали до університету: навіть не дивилися у вікно, не помічали, як змінюється краєвид. На одному з бокових сидінь примостився літній чоловік із газетою. Він зосереджено гортав сторінки, то надягаючи окуляри, то знімаючи їх, наче ніяк не міг зважитися, що саме хоче прочитати. На першому сидінні, ближче до дверей, подрімувала молода пара, притулившись одне до одного, обидвоє в теплих куртках та шарфах.

Автобус м’яко котився пустою трасою, ледь погойдуючись на поворотах, а Андрій Олексійович, упевнено тримаючись за кермо, з досадою відзначав, що довкола вже кілька днів панує однакова сіра погода. Не було ані яскравого сонця, ані дощу – така погода, що мимохіть сповільнює темп і робить світ ніби трохи тихішим, трохи заспокійливішим. Але раптом, за черговим поворотом, щось привернуло його увагу.

На узбіччі виднілася жіноча фігура. Вона не махала руками, не подавала жодних сигналів, просто стояла, опустивши голову. Андрій Олексійович примружився, намагаючись роздивитися, що з нею не так. На жінці був темний пуховик, явно не розрахований на сильні морози, а в руках вона тримала щось загорнуте. Спершу здавалося, що то якась сумка чи купа речей, але коли автобус під’їхав ближче, він побачив, що то дитина. Хлопчик, закутаний у шарф, був занадто блідим і лежав, немов неживий.

— Ну й дива, – пробурмотів Андрій Олексійович собі під ніс і, не гаючи часу, почав скидати швидкість.

Коли автобус порівнявся з жінкою, він опустив вікно і гукнув: — Гей, ви що тут робите на такому морозі?

Жінка застигла, ніби не чекала, що хтось зверне на неї увагу. Вона підійшла ближче, але очей не підняла, голос її був тихим і тремтів: — Вибачте, я сподівалася впіймати попутку…

Андрій Олексійович здивовано звів брови. — Попутку? У таку холоднечу? Він мало не засміявся. Хто ж у такий мороз їздитиме тут попутно? Та й таксисти в таку далечінь можуть і не поїхати. Він уже хотів було рушати далі, але в очах жінки помітив щось, що зупинило його.

— У нас же рейсові автобуси ходять, – зауважив він. – Навіщо вам мерзнути?

Жінка, ніби не чуючи слів, знову тихо повторила: — Я їду до лікарні, синові зле… Йому вночі погіршало, та в мене немає грошей на таксі. А автобус… не їхав.

Андрій Олексійович швидко зиркнув на згорток. Хлопчик справді мав хворобливий вигляд: бліде обличчя, заплющені очі, слабке дихання, ніби його до життя тримає сама лише сила матері.

Роздумів не було. У такі миті ні до чого довгі міркування. Людям, які потребують допомоги, треба допомагати просто зараз.

— Заходьте, – сказав він, махнувши рукою. – Досить чекати дива.

Жінка обережно піднялася сходинками, пильнуючи, щоб не потурбувати сина. Здавалося, кожен її крок був зосередженим на тому, аби не розбудити дитину та не наробити шуму. Вона сіла на вільне місце біля пічки й одразу відчула, як тепле повітря огортає її зморені від холоду плечі. Тканина пуховика все ще була вкрита інеєм, а губи злегка тремтіли, проте в автобусі відразу стало легше дихати. Жінка тихо подякувала водієві й притиснула малого до себе.

Пасажири озирнулися на новоприбулих, проте ніхто не втручався із розпитуваннями. Можливо, люди розуміли, що на розмови не час, а можливо, кожен з них просто заглибився у власні думки. Хтось і далі дивився у вікно, хтось перебирав речі в наплічнику, хтось заплющив очі. Та жінка в пуховику, яка пригорнула до грудей свого сина, усе ж опинилася в центрі неспокійної уваги. І хоч ніхто вголос не питав, усім було ясно, що їй дуже важко.

Відчувши насторожені погляди, жінка ніби знітилася. Видно було, що їй ніяково. Але вона вирішила пояснити: далі мовчати не було сил. Вона повернулася до водія та тихо, ніби виправдовуючись, промовила: — Мене звати Світлана. Спасибі вам, я не знала, що робити…

Андрій Олексійович кивнув, не відводячи очей від дороги. За роки роботи він бачив багато різних ситуацій і знав, що часом людям не треба докладних розпитувань, а достатньо простого жесту допомоги.

— Не хвилюйтеся, – промовив він спокійним, упевненим голосом. – Головне – встигнути до лікарні.

Він помітив, що Світлана ледве стримує сльози. Хлопчик, схоже, майже не приходив до тями. З розповіді жінки Андрій зрозумів, що вона виховує дитину сама. Чоловік пішов, коли малому не було ще й року, а батьки Світлани жили дуже далеко, тож підтримувати її не могли. Уся турбота про сина лежала на її плечах.

Андрій відчув, як у нього в грудях щось стислося, коли дивився на цю тендітну постать. Бувають такі моменти, коли усвідомлюєш, що навіть маленька допомога може все змінити. Світлана не кричала та не благала, проте вона таки прийшла сюди – з надією на порятунок. І цей порятунок мусив прийти негайно.

Дорога до міста зайняла трохи більше години, однак здалася безкінечною. Андрій їхав швидко, але обережно, щоб не гаяти жодної зайвої хвилини. Він розумів, що для матері з хворою дитиною зараз важлива кожна секунда.

Коли автобус підкотили до будівлі лікарні, Андрій Олексійович зупинився прямо навпроти приймального відділення, навіть не думаючи про те, щоб залишити автобус на стоянці. Зайві формальності у такій ситуації були ні до чого. Він хотів переконатися, що жінка з дитиною потрапила до рук лікарів.

— Ідіть, я зачекаю, – кинув він їй услід, уже розвертаючись до решти пасажирів, щоб повідомити про позапланову зупинку.

Світлана здивовано глянула на нього: — Ви справді чекатимете? – запитала вона, і голос її здригнувся від емоцій.

Андрій Олексійович мало не усміхнувся, хоч і стримався, зберігаючи серйозний вигляд. — А куди ж я подінуся? – відповів він. – Мені важливо, щоб усе минулося гаразд.

Пасажири, які прямували далі, без нарікань покинули салон, хтось рушив по гарячий чай до найближчого кіоску, хтось вийшов розім’ятися, закутуючись у шарфи. Ніхто не скаржився на незручності – вони розуміли, що водій вчинив правильно, допомігши матері з хворою дитиною.

Андрій Олексійович зостався в автобусі. Поклав руки на кермо та думками полинув у минуле, дивлячись на замерзле лобове скло. Пригадав, як колись і сам потрапив у схожу ситуацію: його дружина тяжко захворіла взимку, а він, розгублений і наляканий, не знав, куди бігти. Тоді допомога прийшла від зовсім незнайомої людини: добрий дідусь підвіз їх на своїй старенькій «Волзі», не зваживши на сніг та заметілі. Андрій тоді зрозумів, що добро завжди з’являється раптово – саме тоді, коли його найменше чекаєш.

Минали хвилини, витягаючись у довгі години. Андрій встиг випити чаю з термоса, кілька разів оглянути салон, ніби перевіряючи, чи все гаразд. Він тихенько підморгнув пошарпаній панелі автобуса, ніби тому давньому другові: «Тримайся, друже, ще послужиш нам».

Зрештою двері лікарні відчинилися, й на порозі з’явилася Світлана. Вона несла хлопчика на руках. Дитина все ще була загорнута в теплий шарф, та на обличчі матері тепер читалося полегшення. Її плечі розслабилися, а крок став упевненішим. Андрій, помітивши її, одразу відкрив двері автобуса.

— Ну як? – запитав він, стараючись не видати свого хвилювання.

Світлана, підійшовши ближче, на мить затримала погляд на Андрієві. Здавалося, що вона досі перетравлює слова лікарів. — Нам виписали ліки, все обійшлося, – полегшено видихнула вона.

Андрій теж полегшено зітхнув, ніби тягар упав з його власних плечей. — Ну й слава Богу, – пробурмотів він, потерши задубілі на холоді руки. – Тепер можна їхати додому.

Світлана ніяково всміхнулася: — Та ні, що ви… Я сама якось доберуся. Ви й так дуже нам допомогли.

Андрій поглянув на неї з доброзичливою суворістю. — Та годі вже. Все одно мені назад їхати без пасажирів. Де вас підвезти, щоб було ближче додому?

Вона спробувала було заперечити, але він категорично махнув рукою: — Сідайте. Навіщо знову мучити дитину?

Світлана лише схвально кивнула, не маючи більше аргументів. Вона піднялася сходинками й влаштувалася на тому ж місці біля пічки.

Андрій Олексійович увімкнув обігрів сильніше й вирушив у зворотну дорогу. Він міркував про те, як часто трапляється в житті, що чиясь підтримка стає справжнім порятунком. І як важливо вчасно подати руку допомоги, навіть якщо тебе не просили.

Зворотна дорога була на диво спокійною. Автобус м’яко котився засніженим асфальтом. Надворі і далі тріщав мороз, що вимальовував химерні візерунки на шибках. У салоні ж панувало приємне тепло. Малий, який прокинувся згодом, сидів у мами на колінах і поглядав на Андрія крізь дзеркало заднього виду. Погляд у нього був пильний, трохи насторожений. Андрій усміхнувся.

— Ну як ти, друже? – запитав він, аби трохи розрядити атмосферу.

Хлопчик мовчав, лише щільніше пригорнувся до мами. Світлана, помітивши його сором’язливість, ледь підбадьорливо всміхнулася: — Не зважайте, він побоюється незнайомих.

Андрій Олексійович зрозуміло кивнув і знову скерував погляд на дорогу. Але Світлана, ніби зважившись нарешті виговоритися, почала розповідати: — Ви навіть не уявляєте, як важко ростити сина самій. Особливо в селі.

Вона говорила, і в її голосі чулася невпевнена тремтлива нота. Здавалося, що жінка ніколи раніше ні з ким не ділилася своїми турботами. — У нашому селі аптеки нормально немає, – продовжувала вона. – Якщо щось станеться, шукай, де в місті купити, та ще й якось доїдь туди. Уночі взагалі нічим дістатися – таксі не їдуть, автобуси не ходять. От і крутишся, як можеш…

Андрій слухав її спокійно, не перебиваючи. Він не намагався дати порад чи розрадити – знав, що інколи треба просто вислухати.

Коли доїхали до села, вже стемніло. Ліхтарі освітлювали дорогу тьмяним жовтим світлом, а сніг під ногами трішки рипів. Андрій зупинив автобус неподалік від Світланиного будинку, де вона показала йому звернути.

Вона зібралася з духом, підвелася з місця, тримаючи сина за руку, й подивилася на водія: — Дякую вам, – промовила тихо, проте щиро.

Андрій лише махнув рукою: — Головне, щоб малий одужав.

Світлана опустила погляд, ніби досі відчуваючи ніяковість: — Я… я не знаю, як вам віддячити. Якщо колись щось знадобиться… хоч би що…

Андрій доброзичливо всміхнувся: — Просто скажіть «спасибі».

Світлана відповіла йому взаємною усмішкою. І лише тоді її обличчя, стомлене подіями цілого дня, прояснішало.

Минуло кілька місяців. Знову була морозяна зима. Андрій Олексійович, як і завжди, вирушив у рейс тим самим маршрутом. Автобус час від часу хитало від сильних поривів холодного вітру. На черговій зупинці він звично загальмував і відчинив двері.

До його подиву, біля зупинки стояла Світлана з сином. Той самий темний пуховик, але на її обличчі з’явилася лагідна усмішка. Вона обережно піднялася сходинками, тримаючи в руках невеличкий пакунок.

— Це вам, – промовила, простягаючи згорток. – Тут домашні продукти: молоко, яйця… Дрібничка, але від щирого серця.

Андрій не встиг і рота розтулити, щоб відмовитися, як Світлана поспішила додати: — Ви нас тоді так урятували. Я не могла інакше вам віддячити.

Він хотів заперечити, мовляв, не варто, дрібниці все це. Але вона впевнено похитала головою: — Ні, це не дрібниця. Ви того дня нам дуже допомогли. Тепер моя черга хоч трошки допомогти вам.

Андрій перевів погляд на хлопчика, який ніяково ховався за маминими плечима. Той обережно глянув на водія та майже пошепки промовив: — Спасибі, дядьку.

Від цих слів у Андрія на душі потеплішало дужче, ніж від будь-якої печі. Він усміхнувся широко й щиро, кивнув хлопчикові: — Дякую і тобі, друже.

Світлана вийшла, а Андрій зачинив двері й рушив далі. І відчув, як на серці стало напрочуд легко. Він знав, що вчинив правильно. І що добро завжди вертається – навіть коли ти його не очікуєш.