Коли доля дарує другий шанс

Коли доля дає другий шанс

— Чому ти так рано?.. — зашепотів Олексій, застібаючи сорочку навиворіт. Але Мар’яна не слухала. Вона вже стояла у коридорі, зціпивши пальці до болю, і дивилася на червоні туфлі біля входу. Не просто жіночі — це були туфлі Іринки, її давньої подруги. Безпомилково впізнала. Занадто багато разів бачила їх на світлинах під келихом вина. Але побачити їх у своїй хаті вона не очікувала.

Все почалося вранці, коли Мар’яні стало погано на роботі. Різка нудота, темрява в очах. Спочатку звинуватила недосип або нерви. Але колега з кабінету, Галя, похилившись, тихо промовила:
— Ти вагітна, чи що?

— Та ні, з чого б… — відмахнулася Мар’яна, але всередині щось стиснулося. Вона знала — щось не так. За двадцять хвилин вона вже стояла в офісному туалеті, тримаючи в руках тест із двома яскравими смужками.

Не пам’ятала, як дійшла до кабінету начальниці. Не пам’ятала, як виходила з роботи. Пам’ятала лише одне — летіла додому, щоб розповісти про це Олексію. Хотіла побачити його реакцію, обійняти, заплакати від щастя. Але…

Вона вставила ключ у замок, увійшла, ввімкнула світло. І перше, що побачила — ті туфлі. За кілька секунд почула шепіт із спальні. Спочатку подумала, що помилилася. Що це якась кумедна випадковість. Але, розкривши двері, побачила свого чоловіка — напівроздягненого, з Іринкою, яка двома руками тримала простирадло на грудях.

— Мар’яно?.. Ти чого?.. — бурчав він, а Іринка дивилася в підлогу, мовчазно.

Далі — наче в тумані. Крики. Сльози. Речі летіли по кімнаті. Потім настала тиша. Відхід. Порожнеча. Мар’яна залишилася сама в розбитій хаті, сиділа на підлозі, обхопивши руками живіт, у якому вже билося крихітне життя.

За кілька днів вона ухвалила рішення. Не хотіла, щоб щось зв’язувало її з Олексієм. Не хотіла бути самотньою матір’ю. Батьки далеко, подруг — мінус одна. Зарплати не вистачить навіть на підгузки, не кажучи вже про няню. І Мар’яна пішла до приватної клініки.

Вона сіла перед кабінетом лікаря і дивилася у стіну. Було страшно. Не хотіла цієї дитини… і одночасно — хотіла як ніколи.

— Заходьте! — почувся голос із-за дверей.

Вона підвелася й увійшла. Але лише побачила лікаря — серцеперекотило.

— Антоніє?! Це ти?!

Це був її однокласник, перше кохання. Хлопець, якого вона ніколи не забувала. Його поцілунок у щоку на випускному — досі лишався найніжнішим спогадом.

— Мар’яно?! Невже це ти?! — Антоній підвівся, обійняв її тепло, як старого друга.

Розмовляли хвилин десять, ніби не минуло двадцяти років. І коли емоції трохи вляглися, Антоній запитав:
— Але ти ж на прийомі. Що трапилося?

Мар’яна, трохи збентежена, розповіла всю правду — про зраду, про вагітність, про рішення.

— І ти дійсно хочеш позбутися дитини? — тихо запитав Антоній.

— Так… боюся. Не впораюся сама…