Коли доля стукає в двері

Коли доля стукає у двері

Завідувач відділу маркетингу Богдан, самотній і впевнений у собі, не втримався, побачивши нову співробітницю — яскраву та зухвалу Соломію. Вона лише з’явилася в офісі, а він уже підійшов до неї, не приховуючи інтересу.

— Доброго ранку, колего, — промовив він, і його усмішка, тепла, майже палюча, змусила Соломію затримати на ньому погляд.

— Доброго, — відповіла вона м’яко, але з іскоркою, і куточки її губ дрібно затремтіли у відповідній усмішці.

— Ну що ж, приступайте. У справу вас введе Марія, вона у нас головна з наставництва, — Богдан кивнув у бік старшої колеги. — Ознайомтеся з інструкціями. Удачі, сподіваюся, спрацюємося.

Колеги, переважно жінки, проводжали його поглядами. Коли Богдан вийшов, Марія прошепотіла тій, що сиділа поруч, Наталі:

— З яких це пір наш Бодя так розшарковується перед новенькими? — Вони переглянулися й тихенько засміялися.

Соломія спочатку трималася насторожено. Новий колектив, чужі обличчя. Вона не була сором’язливою — у свої двадцять три роки за плечима вже було кілька палких романів. Ще в коледжі вона закрутила інтригу з викладачем, який був старший на двадцять років. Той сам розірвав зв’язок, коли чутки дійшли до його родини. Соломія ж лише знизала плечима й пішла далі, залишаючи за собою шлейф розбитих сердець.

Через пару тижнів Богдан запропонував їй залишитися після роботи та посидіти в кафе на набережній.

— Чому б і ні? Ви мій начальник, а з начальством треба ладнати, — відповіла вона з хитрючою усмішкою, ніби кидаючи виклик.

Її тон був настільки невинним, що Богдан на мить подумав, що вона жартує. Але серце його аж підскочило від радості. Йому тридцять два, серйозних стосунків не було — все закінчувалося на півдорозі. З Соломією ж усе закрутилося блискавично: побачення, пристрасть, закоханість. А незабаром уся фірма гула від новини: Богдан і Соломія запрошують колег на весілля.

**Родина на межі**

Богдан розчинявся в Соломії, виконуючи її найменші капризи. Вона поставила умову:

— Жодних дітей, Бодю. Я хочу жити для себе. Коли буду готова, скажу. А поки — жодних колясок і безсонних ночей.

Богдан вірив, що час усе змінить. Він чекав, що Соломія передумає, зрозуміє, що сім’я без дітей — це лише половина щастя. Але місяці йшли, а вона лише махала рукою:

— Бодю, я ж одразу сказала. Не тисни на мене. Я не готова.

Одного разу він застав її у ванній — вона стояла, бліда, з тестом на вагітність у тремтячих руках.

— Соломіє, ти… вагітна? — видихнув він, боячись повірити.

Вона мовчки кивнула, а її очі наповнилися слізьми. Богдан, не пам’ятаючи себе від щастя, підхопив її на руки, але вона раптом розридалася:

— Я не хочу народжувати! Не хочу бути товстою, не хочу цього життя! Зроби щось!

Він притискав її до себе, цілуючи мокрі від сліз щоки.

— Не плач, це ж диво. Я так тебе люблю, Сольо. У нас буде малюк!

Але Соломія була непохитна. Вона записалася до лікаря, вирішивши позбутися дитини. Богдан, дізнавшись, увірвався до клініки, встигнувши в останню мить. Зі скандалом вивів її на вулицю.

— Соломіє, благаю, не роби цього. Нехай наша дитина живе. Я буду поруч, усе візьму на себе, — його голос тремтів.

Вона погодилася, але за умови: пелюшки, підгузки, нічні підйоми — не її клопіт. Усю вагітність Богдан був поруч, вгадуючи її бажання. Коли прийшов час, він відвіз її до пологового. Лише побачивши здорову донечку, зміг видихнути.

**Покинута донька**

Щасливий, він повернувся додому, щоб відпочити. Але наступного дня в пологовому його чекав удар:

— Вашої дружини немає. Вона пішла, залишила дитину, — повідомила медсестра, простягаючи складений аркуш. — Ось записка.

— Не може бути! — Богдан відмовлявся вірити. — Може, вона вийшла? Знайдіть її!

Але Соломія зникла. Не відповідала на дзвінки, змінила номер. За півтора місяця вона подзвонила:

— Збери мої речі. Приїде мій Ярослав, забере. На розлучення подавай сам, я не повернуся.

Про донечку — жодного слова. Вона була їй непотрібна, як і Богдан. Так він став для малечі Олесі і батьком, і матір’ю. Його мати, яка живе в сусідньому районі, взяла на себе турботу про онуку.

**Тіні минулого**

Ганна, почуГанна схопила телефон, коли задзвонив класний керівник її сина Андрія, але навіть не здогадувалася, що ця розмова назавжди змінить її життя.