Моя доля – самотній і сумний на свята

На моїй долі – самотність і сум на Різдво та Новий рік.

У мене є друг, з яким ми знайомі ще з дитинства. Його звуть Ігор. Ми разом ходили до однієї школи, але життя розвело нас по різних стежках, хоча зв’язок ми зберегли.

Ігор – людина замкнена, йому не до вподоби великі товариства, він не ходить у гості і ніколи не запрошує до себе.

Щороку, коли свята наближаються, я запрошую його до нас – зустріти Різдво за спільним столом, підняти келихи під час Нового року. Але він завжди ввічливо відмовляється.

— Це не мої свята, — каже він. — Я не відчуваю в них нічого радісного.

Мені важко було зрозуміти, як можна не любити Новий рік – час див, подарунків, сміху, зустрічей з близькими.

Але одного разу, після багатьох років мовчання, він розповів мені правду.

Правду, яку він намагався заглушити багато років.

Дитинство, наповнене страхом та алкоголем
В дитинстві Ігор не знав, що таке затишні сімейні свята.

Його батько пив.

Ні, він не був просто чоловіком, що ввечері міг пропустити чарку-другу. Він був алкоголіком, людиною, яка витрачала всі гроші на спиртне, поверталася додому пізно і будь-якого дня, чи це звичайний вівторок, чи переддень Різдва, починала знущатися над родиною.

Щовечора перетворювався на тортури.

— Вставайте! — командував він, коли заходив до хати. — Ви повинні бачити, як господар вечеряє!

Ігор та його матір вставали і стояли біля столу, поки батько з важливим виглядом їв свою вечерю.

А після розпочинав улюблену промову:

— Гроші – це пил! Вони потрібні, щоб отримувати задоволення! Які нові черевики?! Які книжки?! Ти і так до школи ходиш, не вистачало ще витрачати на всілякі дурниці!

Він витрачав усе до останньої копійки.

Коли не залишалось нічого, він переходив до наступного етапу:

— Давай сюди, що ховаєш! Я знаю, у тебе є!

Мати Ігоря намагалася відкладати гроші – на зошити сину, на їжу, на якийсь маленький подарунок до Нового року.

Але він забирав усе.

Він пив, поки не пропивав усе до останньої копійки.

Різдво без дива, Новий рік без надії
Кожне свято в оселі Ігоря виглядало однаково.

На столі – трохи сушених яблук, кілька бутербродів, банка солоних огірків.

Мати і син сиділи мовчки.

Вони чекали.

Чекали, що раптом батько повернеться тверезим.

Що раптом принесе щось до святкового столу.

Що раптом скаже: «З Різдвом» або «З Новим роком».

Але він повертався пізно.

Завжди п’яний.

Завжди з запахом перегару.

Завжди з порожніми кишенями.

Все, що було у конверті з новорічною премією, залишалося в барі.

Так тривало рік за роком.

І коли він помер, нічого не змінилося.

Самотня людина з важким серцем
Коли батька Ігоря не стало, матір прожила ще кілька років.

А потім пішла і вона.

Він залишився сам.

І зрозумів, що не хоче сім’ї.

Не хоче свят.

Не хоче жодного веселощів.

Він не хотів повторити долю свого батька.

Не хотів стати людиною, яка зіпсує комусь життя.

Щороку, коли всі накривали столи, діставали келихи, обмінювалися подарунками, Ігор їхав.

Брав квиток до іншого міста, знімав номер у готелі і сидів у номері один.

Або їхав у гори, де можна було слухати потріскування дров у каміні і дивитися на вогонь.

Там, біля вогнища, він знаходив тепло, якого не знав у дитинстві.

Там, у самотності, він відчував себе хоча б трохи вільним.

Тільки там він міг дихати…