На гамаку почуттів

Олена вийшла з кабінету, побачила, що під’їхав ліфт, і люди почали заходити всередину.

— Почекайте! — гукнула вона і кинулася бігом.

Наприкінці робочого дня, як і вранці, ліфт важко впіймати. Олені вдалося заскочити в кабіну в останній момент, відтіснивши кількох пасажирів. Їй довелося притулитися до грудей чоловіка, який стояв попереду, щоб двері за її спиною закрилися.

— Вибачте, — сказала вона та відвернула голову вбік, інакше його підборіддя торкалося б її лоба. Від нього приємно пахло парфумами.

— Нічого.

Так вони й їхали до першого поверху, щільно притиснувшись один до одного.

Нарешті ліфт зупинився, двері розсунулися. Олена зробила крок назад, виходячи. Чоловік пішов за нею, тримаючи за руку, щоб вона не спотикнулася, і відвів убік, інакше вихідні могли б її штовхнути. Це нагадувало танець. Олена не встигла видихнути й подякувати йому, як поруч опинилася подруга Мар’яна.

— Ти додому? Можу підвезти.

Олена відволіклася на неї, так і не розгледівши гарненько того чоловіка.

— Ні, я пішки пройдуся, потрохи повдихаю.

Вони вийшли на вулицю. Моросив дрібний дощик, люди йшли повз із парасолями.

— Дощ. Стой тут, я зараз під’їду.

— Мар’яно, дякую, але я пішки. — Олена дістала з сумки парасольку.

— Ну не треба, то й не треба, — сказала Мар’яна і підозріло глянула на подругу.

Олена попрощалася, розкрила парасольку й злилася з потоком «безкінних» колег, що поспішали додому. Їй хотілося побути на самоті, подумати, та й додому, чесно кажучи, не тягло.

Парасолька заважала думкам, відволікала. Треба було уникати зіткнень із чужими зонтами та не зачепити когось своїм. Олена склала її й поклала в сумку. На деревах і кущах набрякли бруньки, а де-вже пробивалися ніжні молоді листочки. Миття народження нового листя таке миттєве, що його хочеться запам’ятати.

Олена йшла й думала, як так вийшло, що вона знову помилилася, опинилася не там і не з тим? Не в плані місця проживання, а в стосунках. Жила вона в квартирі, що дісталася їй від бабусі. Не треба було виплачувати іпотеку чи кредит. Саме ця квартира й притягувала до неї не тих чоловіків. Занадто пізно Олена це зрозуміла.

Ось і тягнула час, йшла пішки, лише б якомога довше не повертатися додому, де її чекав Богдан. Навіть не її чекав, а вечері, яку вона приготує. А все починалося так гарно…

***

Вони з мамою жили удвох. Батько пішов від них, коли Олені було дев’ять. Коли вона вчилася в десятому класі, мама знову вийшла заміж. У квартирі з’явився чужий чоловік, а Олена звикла ходити вдома в шортах і топіку. Мама дорікнула їй, що негоже виставлятися перед дорослим чоловіком напівголою, попросила одягатися скромніше. Олена й так його боїться, а тепер взагалі намагалася не виходити з кімнати без потреби. Проблему вирішила бабуся, запропонувавши Олені пожити у неї, щоб «молоді» звикли одне до одного. Всі лишилися задоволені.

Олена вчилася на першому курсі інституту, коли бабуся померла, і вона залишилася сама. В інституті їй подобався Денис. Дівчата не давали йому проходу. Шансів сподобатися спортсменові та красеневі в Олени було мало. Але одного разу на лекції він сів поруч із нею, а потім провів до дому.

Через місяць він уже жив у Олени. Мама намагалася пояснити доньці, що нічого доброго з цього не вийде, але Олена не хотіла слухати. Вона ж не заважала мамі влаштовувати особисте життя, отож і мама нехай не лізе зі своїми порадами. Вона доросла, кохає, і в них усе буде добре. Одним словом, з мамою вони посварилися.

Майже два роки вони прожили з Денисом разом, майже як сім’я. Навчання добігало кінця, залишалося захистити дипломи. Олена не сумнівалася, що Денис зробить їй пропозицію, що вони одружаться. Але захист пройшов, дипломи отримані й «обмиті», а пропозиції так і не було. Більше того, Денис сказав Олені, що їде.

— Додому? — спитала вона. — Коли повернешся?

— Я не повернуся. Спочатку поїду додому, потім до Києва. Там живе дядько, запросив на роботу.

— А я?

— Оленко, ну що ти починаєш? Нам же було добре разом, правда? Я тобі вдячний, що прихистила мене, позбавила від життя в гуртожитку. Але я мушу рухати дальше. Не хочу ще одружуватися. Хочу будувати кар’єру, купити в Києві квартиру, подорожувати світом. Я ж тобі нічого не обіцяв, чи не так?

— Ми могли б поїхати разом…

— Не могли.

Він говорив, а Олена дивилася на нього й розуміла, що зовсім його не знає. Вона плакала, говорила про свою любов, просила залишитися.

— Я ж тебе не кохаю. З тобою було зручно жити. Ти добра дівчина, зустрінеш нормального хлопця, вийдеш заміж, народиш йому дітей. Але таке життя не для мене, принаймні зараз. Я тобі вдячний, але наші шляхи розходяВона подивилася у вікно на сонце, що сідало за будинками, і зрозуміла, що тепер її шлях — тільки вперед, до справжнього щастя, яке вже чекає за наступним поворотом.