Не чекай на вибачення!

14 червня 2024 року

“Нема в тебе нічого, чим могла б виправдатись переді мною”, – випалила я, різко вказуючи рукою на двері. Мати стояла, ніби вкопана, але я вже вибігла з коледжу та пішла у протилежний бік від зупинки. До Дня Матері лишилось кілька днів, а я досі не придбала подарунок бабусі. Весь тиждень вагалась між варіантами.

Коли я квапилась до крамниці, у сумці пролунав приглушений дзвінок. Бабуся.

“Ба, я вже незабаром буду”, – сказала я, намагаючись не видати занепокоєння.

“Добре”, – відповіла вона, але в голосі почувся якийсь дивний відтінок, ніби винність.

“Ти в порядку?” – швидко запитала я, перш ніж вона встигла положити трубку.

“Усе гаразд. Просто… приходь швидше”.

Я сховала телефон і різко розвернулася до зупинки, серце калатало: “Що трапилось? Чому вона не сказала відразу?” Хотіла перезвонити, але назустріч вже їхав мій автобус – довелось бігти.

Може, у бабусі знову підскочив тиск? Чи може, вкрали гаманець? В голові крутились найгірші варіанти, а автобус ніби навмисне повз повільно, затримуючись на кожному світлофорі.

Коли я врешті вступила у двір, у вікні нашої квартири горів світло, хоча ще було світло. Тривога здавила груди. Я бігла до під’їзду, риючись у сумці за ключами.

“Де ж вони?!”

Раптом двері відчинилися – бабуся стояла на порозі.

“Ти мене чекала?” – здивовано видохнула я.

“Заходь”, – коротко сказала вона.

У передпокої я миттєво помітила нервовий блиск у її очах. А ще – чужу жіночу шубу на вішалці й білі чоботи під нею. Мої руки здригнулись.

“Що трапилось, ба?” – прошепотіла я.

Вона глянула на зачинені двері в кімнату, потім нахилилась ближче: “У нас гості”.

“Хто?”

Серце завмерло. У голові промайнули усі можливі варіанти – хто міг з’явитись так раптово? Бабуся лише мовчки відчинила двері.

Кімната була залита світлом люстри, що бувало рідко. На дивані сиділа жінка у чорній сукні, з втомленим обличчям. Темне волосся неохайно зібране, з прядками, що вибивались. Вона спробувала посміхнутись.

І раптом мене обпекло. Чотирнадцять років минуло, але я впізнала її. У голові промайнуло: “мати”. І миттєво зникло.

“Привіт, доню”, – промовила вона. “Яка ти вже виросла”.

Я стиснула кулаки. Ці слова звучали, як насмішка.

“Нащо ти прийшла?” – голос дзвенів від ненависти.

“Я повернулась. У тебе ж скоро день народження”.

“Дві тижні! – Вибухнула я. – Не надто пізно згадала? Де ти була все це”Ти ж знаєш, що більше не матимеш права називати мене донькою,” — вимовила я, відвертаючись і розуміючи, що ці слова назавжди залишаться між нами стіною.