«Недосконалий батько»

«Негідний» батько

Все моє життя з мамою було наче замкнене коло. Вранці вона йшла на роботу — підмітала вулиці нашого району в Черкасах. До обіду поверталася з пластиковою пляшкою горілки. Десь о восьмій вечора вже спала — втомлена, п’яна, хропучи за закритими дверима своєї кімнати.

Добре, що кімнати у нас були окремі. Я могла хоч якось робити уроки в тиші.

Були дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли пиріжки, сміялися. Я обожнювала такі моменти. Здавалося, якщо я буду старанною, хорошою, то й мама захоче, щоб таких днів було більше. Але наставав ранок, і все починалося знову — знову горілка, тиша, порожні очі.

Коли мені було три роки, усе було інакше. Мама працювала в магазині, а тато — водієм автобуса. Пам’ятаю літо: ми трійкою йшли парком, спека така, що асфальт плавився, і тато купив нам морозиво. Його кулька раптом упала — і тут же її злизала велика шерстата собака. Ми сміялися до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.

А потім усе обірвалося. До нас прийшов незнайомець і приніс звістку: тато загинув в аварії. У автобуса відмовили гальма, і він, щоб врятувати пасажирів, вивіз машину в кювет, підставившись під удар.

Після цього мама зламалася. Почала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло в режим виживання.

Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він — дядько Андрій. Красивий, тверезий. Я не розуміла, що він знайшов у мамі — хоч вона й виглядала ще непогано, струнка, обличчя не зовсім змарноване. Виявилося, що в нього просто не було де жити.

Та його поява подіяла на маму як чарівна паличка — вона майже кинула пити, готувала, посміхалася. Турботи від нього було мало, але він хоча б не бив нас і не напивався. За те вже дякуй.

За півроку мама сказала мені, що вагітна. І чомусь рішення, народжувати чи ні, вона поклала на мене. Я пам’ятаю, як тішилася. Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Мріяла, як буду катати коляску, як у мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена — буде дівчинка.

Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Андрій тоді ніби теж зрадів. Сказав, що «завжди хотів дитину».

Але через кілька тихнів він змінився. Став похмурим, мовчазним. Грошей на продукти залишав все менше, додому повертався пізно. Мама ширяла в хмарах і нічого не помічала. А мені було страшно.

Настала ніч, коли маму забрали до пологового. Пройшло дві години, і дядько Андрій почав телефонувати до лікарні.

— Алло, підкажіть, Шевченко вже породила? Хлопчик? Добре. Що ви сказали? — його голос раптом обірвався, обличчя спотворилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.

— Що з мамою? — я вчепилася в його рукав. — Кажи!

Він глянув на мене з якоюсь мертвою байдужістю і прошипів:

— Оля народила урода. Хлопчик невиліковний. Мені таке не треба. Я й так затримався. У мене давно інша жінка — не бідна п’яничка, а нормальна, з квартирою, з грішми. Без «бракованих» немовлят. Передай своїй мамаші, щоб на мене не сподівалася.

Він підвівся й спокійно почав збирати речі. А я стояла й дивилася, як розвалюється наше життя.

— Ти… ти ж нікчема! — вирвалося в мене. — Це твоя дитина! Що ми тепер робитимемо?! Ти не можеш нас просто кинути!

Він усміхнувся. Поглянув на мене якось брудно:

— А ти гарна, коли сердишся. Тільки ще мала…

Я відскочила й, тремтячи від страху, захлопнула за собою двері у кімнату. За годину хлопнули вхідні. Він пішов.

Ця ніч була найчорнішою в моєму житті. Я ридала в подушку, уявляючи, як мама дізнається про зраду. Я звинувачувала себе — це ж я переконала її залишити дитину.

Минали роки. Дев’ять довгих років. Я виросла, вийшла заміж. Моя двурічна донька Настя грала у вітальні. А Мар’яночка — та сама сестричка — підросла, стала розумною, світлою дівчинкою. Ми жили в любові й теплі.

Того недільного ранку у двері подзвонили. Настя й Мар’яночка кинулися відчиняти. Я хотіла крикнути: «Запитайте, хто там!» — але не встигла.

На порозі стояв неголений, згорблений чоловік у потертій куртці.

— Оля вдома? — прохрипів він.

Я вдивилася й ледве впізнала — дядько Андрій. Тільки тепер — старий, знедолений, нікому не потрібний.

— Я подумав… Це ж мій син. Я… вирішив, що треба повернутися. Таки ж батько… де Оля? Знову п’є?

Я дивилася на нього з холодним спокоєм.

— Оля тут не живе. І сина у вас немає. Тоді у пологовому вам помилилися — сказали про іншу жінку, Шевченко. А мама народила дівчинку. Здорову. Красиву. Ось, до речі, Мар’яночка. — Я подивилася на сестру. — Ну що, Мар’ян, потрібен тобі такий «тато»?

Мар’яна здригнулася,Він стояв на порозі ще хвилину, потім без слова розвернувся і пішов, залишивши за собою лише холодний вітер і гіркий присмак минулого.