Несподіване побачення

**Побачення через помилку**

Олеся вийшла з офісного будинку й глибоко вдихнула повітря, насичене ароматом осінньої свіжості й опалого листя. Стояла золота доба бабиного літа — дні ще теплі, але ночі вже шепотіли про наближення холоду. Вона машинально погладила свій светр, думаючи, як встигнути все: забрати Андрійка з садочка, зайти в «АТБ» за продуктами, приготувати вечерю…

Грошей перед зарплатою завжди бракувало, а малий щоразу випрошував якусь дрібничку в магазині. Вона глянула на годинник: якщо поспішати, можна встигнути зробити все до садка. І крок її прискорився.

Олеся йшла, занурена у власні думки, перебираючи список у голові: «Сіль, морква, молоко, масло…» Навіть не помітила, як хтось кликнув її за спиною:

— Олесю, Гордієнко! — жіночий голос застав її зненацька.

Вона зупинилася й обернулася. Перед нею стояла витончена жінка у стильному пальті, яка усміхалася знайомою усмішкою.

— Невже не впізнала? Хто клявся, що ми будемо подружками навіки? — в очах незнайомки грали веселі блискітки.

Слово «клятва» відгукнулося в пам’яті — перед нею була Марічка Семенюк, її шкільна подруга, з якою вони сиділи за однією партою з п’ятого класу. Але замість худорлявої дівчинки з косичками тепер стояла жінка з досконалим макіяжем і спокійною впевненістю.

Життя розвело їх по різних дорогах. Нічого не триває вічно — ні дружба, ні кохання.

— Видимо, тебе чекають сім’я, діти, купа клопотів, — Марічка окинула Олесю допитливим поглядом, відмічаючи зношений светр і втомлені очі.

— В мене все гаразд, — швидко перевела тему Олеся. — А в тебе класно виходить… жити.

— Так собі. Другий шлюб, але дітей поки немає. А ти?

Олеся відчула тріск у голосі подруги й відповіла з гордістю:

— У мене син.

— Вже, мабуть, школяр? Чи може навіть університет?

— Ні, ще в садок ходить.

Марічка аж підскочила:

— Ого! Ти ж у нас перша красуня була, я думала, вискочиш заміж раніше всіх. А тут дитина ще мала…

Олеся нахмурилася, і подруга швидко вибачилася:

— Та годі, ти ж знаєш, я завжди без фільтрів.

— Мені час за сином… — Олеся зробила крок уперед.

— Постривай! — Марічка дістала телефон. — Давай номер, зустрінемося, поговоримо.

Олеся ледве вимусила себе продиктувати цифри, поспішно попрощалася й пішла.

Та Марічка не збиралася чекати. Вже наступного дня вона телефонувала й запросила на каву у суботу.

«От лихо… Вихідний пропав», — зітхнула Олеся, набираючи матір.

У кав’ярні «Золотий дукат» Олеся почувалася невпевнено. Вона не була в таких місцях з тих пір, як народила Андрійка. Марічка замовила вина, і кілька ковтків розв’язали язик. Вони сміялися, згадували школу, а потім розмова пішла про Олесю.

— У моєї колеги є син, програміст. Чудовий хлопець, без шкідливих звичок, але зациклився на роботі. Може, познайомишся?

— Ні! — Олеся різко поставила келих. — Я не потребую побачень «від неба й до землі».

— Він хороша людина. Просто боїться помилитися знову. Мабуть, як і ти.

Олеся не хотіла, але здалася.

У неділю вона відвезла Андрійка до бабусі, трохи підфарбувалася й одяглася просто. Вийшовши з дому, згадала — не знає його імені. Зателефонувала Марічці, але та не пам’ятала: «То лі Андрій, то лі Юрко…»

У кафе було двоє самотніх чоловіків. Один із них, у шкіряній куртці, посміхнувся їй. Вона підійшла.

Перед ним стояв келих вина. Олеся теж захотіла випити — для сміливості. Він замовив їй те саме.

Від вина в голові стало легко. Вона розбалакалася: розповідала про сина, музичну школу, про те, як давно не гуляла просто так…

Біля під’їзду вона відмовилась запрошувати його додому. Зайшовши в квартиру, визирнула у вікно — його вже не було.

Телефонний дзвінок розірвав її сон:

— Ти де?! — сердито спитала Марічка.

— Вдома… Чому кричиш?

— Ти взагалі ходила на побачення?

— Так! Він мені сподобався…

— А хто це був?

Олеся змерзла. Вона не запитала його імені!

— Боже, я ж підійшла до першого, хто посміхнувся…

Марічка зідхнула:

— Юрко чекав тебе годину й пішов.

Олеся схлипнула в трубку.

— Ну годі. Він хоча б красивКоли через тиждень Павло знову подзвонив, Олеся нарешті зрозуміла, що помилкове побачення виявилося початком чогось справді прекрасного.