Несподіване прозріння на краю безодні

Ярослав запізно зрозумів, що стоїть на табуреті з мотузкою в руках, і його наміри можуть бути сприйняті не так.

Він сидів на ліжку в одних шортах, опустивши ноги на підлогу. Йому знову здалося, що мати кличе його.

— Ярославе, сину… Ярославе…

Майже щоніч прокидався від її голосу. Розумів, що не могла вона кликати його, адже три тижні тому вона померла. Але все одно сідав, прислухався, чекав.

Останні півроку вона не вставала. Ярослав працював удома, щоб бути поруч. Намагався найняти сидєлку, але через три дні вона втекла, забравши всі гроші та мамині золоті прикраси. Після цього більше не ризикував.

Працюючи за комп’ютером, прислухався, і за першим покликом біг до матері. Втомлювався так, що іноді засинав прямо перед монітором. Тієї ночі він теж прокинувся від її голосу, кинувся до кімнати. Але вона вже не дихала. Він плакав і благав у неї пробачення за те, що разом із горем відчував полегшення. Відмучилася. Вільний.

Але ось уже три тижні він жив один і не відчував радості — лише важку самотність і порожнечу.

Вона була жвавою та виглядала молодо. Наспівувала, коли прасувала білизну чи прибиралась у хаті. Здавалося, завжди буде такою. Ярослав не міг уявити, що вона буде повільно вмирати.

Спати вже не хотілося. Поглянув на годинник — пів на сьому. За вікном застигла сіра осіння мла. Вона якимось дивом просочилася в кімнату, зтерла всі кольори до напівтонів. Тихо, порожньо, похмуро.

Йому здавалося, що він теж став сірим, неживим. Ярослав встав, одягнувся і підійшов до дверей її кімнати. Заходив туди лише раз після її смерті, коли вибирав у шафі сукню на похорон. Різко відчинив двері й увійшов. У ніс вдарив знайомий застоялий запах ліків, сечі й змученого хворобою тіла. Намагаючись не дивитися на порожнє зім’яте ліжко, підійшов до вікна, відсунув штору й розчинив його навстіж.

У кімнату ворвався свіжий вологе повітря разом із шумом міста, що прокидався. І дивним чином кімната ожила, кольори стали яскравішими. Ярослав відчув прилив сил. Зірвав з ліжка простирадло, подушки, кинув на підлогу. Туди же полетів мамин халат, що висів на спинці стільця. Зібралася велика купа. Він відніс її у ванну, закинув у пральну машину.

Повернувся з відром для сміття й одним рухом змів у нього з табурета біля ліжка безліч пляшок із таблетками. Туди же відправив і склянку, з якої годував матір.

Застелив ліжко ковдрою, викинув усе зайве, витрусив пил і вимив підлогу. Кімната не ожила, але дихати в ній стало легше. Натхненний результатом, він розігнався так, що прибрав усю хату.

Оглянув справу своїх рук і задоволений підійшов до вікна, поки на плиті грілася кавник. Ніби заразившись його енергією, сонце теж прорвало хмари. На обрії з’явилася блакитна смуга, куди пробивалося світло. Настрій покращився.

У холодильнику було пусто. Ярослав не міг пригадати, коли востаннє їв. Мати була така слабка, що могла споживати лише рідку перетерту їжу. Готувати для себе щось інше в нього не було сил, тому він їв те саме. Потім доїдав те, що залишилося після поминок. Але зараз у холодильнику лежала лише наполовину порожня банка солоних огірків із плівкою плісняви на розсолі. Ще пляшка зі зкислим молоком. Він викинув усе в смітник.

Довелося обмежитися міцною кавою. Але від неї в шлунку стало неприємно. Ярослав накинув куртку, поклав у кишеню картку і вийшВони з Оленою довго сміялися, тримаючись за руки, і Ярослав зрозумів, що саме так починається щастя — з найпростіших речей, які знову навчили його відчувати себе живим.