З життя
Остання жертва
**Березень, 12, 2024**
«Мамо, треба поговорити.»
«Отаке невтішне початку…» – Іванна тривожно глянула на сина.
Хлопець завжди був слухняним, розумним, не завдавав клопоту. А от у одинадцятому класі вперше закохався. Почав прогулювати уроки, отримувати погані оцінки. Вона намагалася до нього достукатися. Виявилося, що дівчина, Катруся, його не кохає. Їй подобається інший – син заможних батьків.
Скільки б Іванна не пояснювала, що перше кохання – найчистіше, що гроші тут ні до чого, що Катрусі просто по серцю інший, син не слухав. Упевнився: якби в нього були гроші та крута машина, дівчина обрала б його.
Страждання сина лякали її. Вона знайшла психолога, який по-чоловічому поговорив з Дмитром. Допомогло: син склав ЗНО, вступив до університету. І, звісно, знову закохався.
Наприкінці першого курсу заявив: «Багато хто зі співкурсників живе окремо. Я теж хочу зняти квартиру, стати самостійним.»
«А чим платитимеш? Я не зможу допомагати. Ти ж знаєш мою зарплату. Тобі вісімнадцять – аліменти від батька вже не отримую. Чи хочеш кинути навчання, перевестись на заочне?»
«Я поговорив з татом. Він обіцяв допомогти на перший час.»
«Ти бачився з ним?! Чому мені не сказав?» – спалахнула вона.
«Ти б заважала. Це ти з ним розлучилась, а не я.»
«А ти знаєш, що після розлучення він спеціально влаштувався на роботу з меншою зарплатою, щоб платити менше аліментів? Він пішов не тільки від мене, а й від тебе.
Ти певен, що батько тебе не обдурить? Щось не віриться в його безкорисливість. Місяць-другий дасть грошей, а потім знайде причину відмовити. Що тоді? У нього ж є донька. Чи, може, батьки Софійки допомагатимуть?» – материнським серцем вона відчувала, що син щось приховує.
Довго допитувала, і Дмитро здався:
«Я сказав Софійці, що це моя квартира, дісталась у спадок від баби по татовій лінії. Що платити не треба.»
«Тобто збрехав? Її батьки вам не допомагатимуть? На що житимете?»
«Софійка не сказала родителям, що ми разом. Вони строгі. Їй щомісяця висилають гроші – має вистачити.»
«Значить, і вона бреше. Боїться сказати правду, а жити за чужі кошти – не соромно? Дай вгадаю: ти їй теж наговорив, що в тебе «крутий» тато, щоб не пішла до багатшого? Але брехня рано чи пізно випливе. Що тоді?»
«Та сказав… А що робити? Без грошей я нікому не потрібен. Коли вони в мене з’являться – сам уже посивію.»
«Не годиться починати життя з обману. Розкажи їй правду. Якщо кохає – зрозуміє…»
«Годі, мамо. Я вирішив. Краще б мовчав. Ми ж не вінчаємося. Не вийде – розійдемося. Ти на порожньому роздуваєш проблему.»
Тієї ночі Іванна не спала. Вранці знову намагалася відмовити сина, але він грубо відрізав, втік, не снідавши. Повернувшись з роботи, вона побачила: частина речей зникла. Вона не могла прийти до тями. Її Дмитрику, такому ніжному й ранимому, вистачило нахабства піти по-злодійськи, навіть не попрощавшись.
Увечері додзвонилася, але поговорити не вийшло – на тлі лунала музика. Мабуть, «святкували» нове життя. Вона лише розчула, що син боявся її сліз і просив пробачення. На душі полегшало.
Скрізь із нею була порожнеча. Вона подзвонила подругам. Одна сказала: це материнський егоїзм – треба відпустити. В іншої чоловік просто не дав доньці «самостійності».
Мати Іванни була категорична: «Сама винувата. Пелькувала, задовольняла всі примхи, себе зовсім забула. Могла б і заміж вийти, якби не одягалась, як попрошайка.»
Була рація в кожному. Іванна вагалася, немов на роздоріжжі. Прямо підеш – голову згубиш, ліворуч – сина, праворуч… Яку дорогу не обери – без жертв не обійтися.
Втомившись сумніватися, вона змирилася. Дмитро – її дитина, вона любить його будь-яким. Залишилося лише сподіватися.
Перші місяці часто дзвонила. Син бурчав, що все добре, і відключався. Він заходив, коли її не було вдома, – вона помічала це по їжі в холодильнику. Через два місяці він прийшов у вихідний. Схудлий, у випрасуваній сорочці. Вона нагодувала його, віддала всі запаси. Питання не задавала – все було очевидно.
Син заговорив сам: батько кинув, грошей на квартиру немає.
«Мамо, ви з бабою живете окремо. Вона вже літня, їй з тобою буде краще. Може, віддасте нам одну з квартир?»
«Бабусі не кажи, що вона «літня» – образиться. Ще й шістдесят п’ять. Справа не лише в грошах, так?»
«Так. У нас буде дитина.»
«Не захищалися?» – здивувалася вона.
«Софійка вважає, що таблетки шкодять. Я вже поговорив з бабою. Вона згодна.»
«Ось як? Знову ставиш мене перед фактом. Чому спершу до батька, до бабусі, а потім до мене?»
Серце стиснули образа й тривога. Вона боялася са«Мамо, я зрозумів свою помилку, але надто пізно – Софійка пішла до того, хто зміг дати їй те, що я лише обіцяв, а тепер вона забирає квартиру, яку ти віддала нам заради мого щастя.
