Приют надії

Дім для Олени

Олег завжди пишався старшим братом і з дитинства наслідував його. За столом їв те саме, що й Андрій, навіть якщо йому не подобалося. Коли брат вибігав на вулицю без шапки, Олег тепер скидав свою. Мама змушувала старшого сина одразу одягати шапку, інакше Олег застудиться.

Різниця між ними була шість років, але для Олега це здавалося цілим життям. Чому мама не народила його хоча б на три роки раніше? Андрій ішов гуляти з друзями, а молодшого брата не брав.

— Я тобі не нянька. Мене з тобою хлопці засміють, — зверхньо промовив він.
Олег починав ридати.

— Годі! Інакше більше не буду малювати з тобою.

І Олег миттєво замовкав, ніби його вимкнули.

Андрій малював чудово. Олег із зачаруванням слідкував за швидкими рухами олівця по паперу, намагався те саме, але в нього виходили каракулі. Тоді Андрій сідав поруч і терпляче пояснював, як тримати олівець, з якою силою давити. Вони сиділи разом, і для Олега це були найщасливіші моменти, які він цінував понад усе.

Звінно, брати сварилися і навіть билися. Олегу діставалося від старшого. Від безсилля він мстив: ховав олівці, малював вуса на портретах у альбомі. Андрій давав йому ляпаса й кликав коротунем і щеням, що Олег ненавидів.

Якось Андрій узяв Олега в парк, де тусувалися хлопчики з сусідніх дворів. Вони ховалися за кущами і курили.

— Родичам скажеш — ног не буде, — погрозив Андрій, спльовуючи скрізь зуби.
І Олег не сумнівався, що так і закінчиться. Навіть коли Андрій його бив, він не скаржився.

У школі знали, що Олег — брат Андрія, і не чіпали його. Андрій не був хуліганом, але його боялися. Він займався боротьбою, бився до крові. Мало хто міг з ним зрівнятися.

Олег умовив маму віддати його в ту саму секцію, але, як і з малюванням, нічого виходило. Він не любив битися. Незабаром кинув тренування, здавшись перед старшим братом. Перестав намагатися бути схожим на нього і заглибився у навчання. І тут він виявився на голову вище Андрія.

Андрій добре махав кулаками, але вчився посередньо. Після школи вступив у політехнічний інститут на будівельний факультет. В його малюнках тепер частіше з’являвся один і той самий жіночий образ. Нічого особливого, на думку Олега.

Тепер у Андрія було своє студентське життя, де не було місця для школяра Олега. Додому він повертався пізно, задумливий і мовчазний.

Якось Олег випадково знайшов у зошиті брата лісток із віршами. Відразу зрозумів, кому вони присвячені — дівчині з малюнків.

У розмові зауважив, що брат міг би знайти собі красуню покращу.

— Малювати треба таких, як Окса Петренко. Вона найкрасивіша в класі. Та й у всіх школі. Ось кому варто присвячувати вірші, — і процитував рядок із братового вірша.

Олег навіть не зрозумів, що сталося. Очутився на підлозі. Вилиця палала, ніби її проткнули розпеченим залізом.

— Що з тобою? Знову бився? — Мама за вечерею пильно подивилася на молодшого.

Андрій зверхньо хмикнув і, ніби нічого не сталося, продовжив їсти макарони.

— Посковзнувся, впав, щокою впав у калюжу, — промовив Олег. Говорити було боляче.

Мати суворо подивилася на старшого. Той лише заАле згодом, коли вони втрьох ішли додому, Максим схопив їх за руки і, посміхаючись, сказав: “Тепер ми справжня родина,” і Олег з Оленою переплели пальці, знаючи, що минуле залишилося позаду, а попереду чекає щастя.