Розлучення, яке не відбулося: історія про пюре та курку

Київ. Осінній вечір. Холодний вітер, стомлені очі та ще більш стомлене серце. Марія повернулася додому після десяти годин біля каси в супермаркеті. В голові крутилася лише одна думка:

— Хоч би Тарас хоч картоплі підсмажив…

Квартира зустріла ароматом чогось смачного. Марія зняла пальто, скинула черевики, зайшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре та запеченою куркою. Поруч — виделки, сіль, хліб, чайник. Тарас мовчки показав на стілець:

— Сідай.

— Ого, сьогодні що, свято? — Марія натягнуто посміхнулася. — Це щось нове?

— Звичайна страва, — знизав плечима він. — Але в мене є розмова до тебе.

Їли мовчки. Курка — нежна, пюре — у міру солоне. Марія поставила чайник, заварила м’ятний чай. Сіла навпроти чоловіка.

— Ну, кажи. Бачу, щось тебе гризе.

Тарас довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.

— У діда з бабусею у суботу — золоте весілля. Нас запросили.

— А, це ті, що п’ятдесят тисяч нам на весілля подарували? Як ми поїдемо? Ми ж, здається, збиралися розлучатися.

— Ну, поїдемо. Просто так. Люди похилого віку, їм буде приємно. Ми поки що ще чоловік і дружина.

Марія сумнівно подивилася на нього. Не було сил — ні сваритися, ні миритися.

— Гаразд, поїдемо. Можливо, востаннє разом у гості.

Їхали в батьковій машині. Тарас із батьком поперед, Марія — з його матір’ю на задньому сидінні. Мовчанка.

— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.

— Ні, — відповіла Марія з натягнутою усмішкою.

— Дивись, які кільця ми їм на ювілей купили. Золоті, гарні.

— Гарні, — кивнула вона.

— Живіть у злагоді. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.

Марія опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціле життя…

На ювілеї було весело: молодь, дорослі, старші. Столи ломилися, сміх, тости. Але Марія трималася подалі від чоловіка. Жінки з родини Тараса відразу затягли її у підготовку розважальної програми. Вони були трохи за тридцять, як і вона. Сварилися, підколювали чоловіків, але… було видно — кохали їх.

Марія ловила себе на думках:

— А я його кохаю? А він — мене?

Можливо, колись кохала. Але зараз… Дім — не затишний. Грошей — постійно бракує. Нове пальто не може собі дозволити вже третій рік. Діти? Він і не згадує про них. Роботу не може знайти. А колись був мрією…

Святкування закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Бабуся Оля підійшла до молодих:

— Залишайтеся у нас. Переночуєте. І допоможіть трохи з прибиранням.

Марія й Тарас мовчки почали збирати зі столів. Працювали злагоджено, без слів. За дві години в хаті знову було чисто.

Булочка поставила чай.

— Ну, Василю, от ми й прожили з тобою п’ятдесят років, — посміхнулася вона дідові.

— А скільки разів ледь не розійшлися, — буркнув той. — До ЗАГСу дійшли.

— Зато назад дійшли.

— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дід.

— А ти забув, як на мене всі задивлялися? Принцесою мене кликали. А ти сяяв, як світлячок.

— Та ну… Принцеса, — хмикнув він, але очі його світилися теплом.

Марія дивилася на них — і щось всередині стискалося. Вони сварилися, перебивали один одного, але… кохали. По-справжньому.

— Ми були такими ж, — подумала вона. — Молоді, гарячі, ображені. Переконані, що маємо рацію. А тепер вони сміються з того, через що ледь не розійшлися.

Бабуся Оля дістала з кишені конверт:

— Ось, купіть собі щось. На осінь. І не суперечте. Ми з дідом не збідніємо.

Марія хотіла відмовитися, але Тарас взяв.

— Дякуємо, бабусю.

— Годі, йдіть відпочивайте. Кімната готова.

Кімната була знайома — тут Тарас провів своє дитинство. Тільки тепер на ліжку було двоє. Лягли. Мовчали.

— Маріє… — прошепотів він.

Вона притулилася до нього. Тепле, рідне плече. Не багатство. Не шуба. Просто — він.

Тарас заснув. А Марія дивилася в стелю.

— Добре, що ми не розлучилися. Купимо мені пальто завтра. А потім, може… І дитинку. А потім, може, й онуки будуть. А через сорок дев’ять років… золоті кільця. Такі самі.

Вона посміхнулася. Вперше за довгий час. І заснула. Спокійно. Поруч із ним.