Шепіт таємниць: сімейна драма у мегаполісі

**Відлуння таємниць: родинна драма у великому місті**

Микола Петрович із дружиною Ольгою вирушили до Львова, щоб відвідати доньку. Вже біля під’їзду будинку, де жила їхня Соломія, Микола помітив, як сильно хвилюється дружина.
– Олю, щось не так? – запитав він, пильно дивлячись на неї.
– Та ні, просто Соломію давно не бачили, ось і накрило, – спробувала посміхнутися Ольга, але голос їй тремтів.

Вони піднялись до квартири доньки. Микола рішуче натиснув дзвінок. Двері не відчиняли.
– Дивно, невже немає вдома? – пробурмотів він, глянувши на дружину, і знову натиснув кнопку.

Замок клацнув, двері повільно відчинились, і Микола завмер, приголомшений побаченим.

***

Батько стояв, червоний від люті, його обличчя палало. Ольга схопила його за руку, благаючи:
– Коль, заспокойся, прошу! Ти ж знаєш, що у тебе тиск! Давай просто поговоримо із Соломією!

Але Микола різко вихопив руку, його голос став низьким, загрозливим. Соломія, стоячи у дверях, відчула, як по спині пробіг холодок – батько ніколи так на неї не дивився.
– Відпусти, Олю! Годі мене тримати! Треба було раніше тримати, та не мене, а нашу доньку!
– Колю, любий, ну прошу! – Ольга переводила погляд із чоловіка на доньку, не знаючи, як розрядити обстановку.

Півроку тому Микола пережив гіпертонічний криз, лікарі суворо заборонили йому хвилюватися. Але вчора він раптом оголосив:
– Збирайся, Олю. Місця собі не знаходжу. Три місяці самі відмовки, а сама до нас не їде. Не просто так це. Ти ж мати, чого мовчиш?

Ольга й справді мовчала. Не тому, що не знала, а тому, що знала занадто багато. Разом із Соломією вони приховували правду від Миколи, сподіваючись все владнати. Думали, потім зізнаються, він поворчить, але все вже буде добре. А тепер – що казати, що робити?
– Вона просто втомилась, вчиться, підробляє, обіцяла скоро приїхати, ти ж її знаєш, – лепетала Ольга, але Микола вже надягав пальто.

Він схопив гаманець, ключі, телефон, забрав у дружини її мобільник:
– І не смій її попереджати! Я батько чи хто? Бачив я, як вона влітку перед дзеркалом крутилась, то боком стане, то волосся розпустить, за вушко поправить. А про кого – мовчить! Значить, щось не так. Їдемо до неї!

У дорозі Ольга намагалася щось пояснити в електричці, але махнула рукою:
– Ти поспішаєш, Соломія сама хотіла все розповісти, коли все владнається. Не хотіла тебе турбувати через тиск.
– Олю, годі вже про тиск! Я батько, хочу знати, що з моєю донькою! У мене передчуття недобре! – відрізав Микола.
– Гаразд, дзвони у двері, – зітхнула Ольга, стискаючи його руку.

Двері відчинилися не одразу. Соломія, схоже, заглянула у вічко і вагалась. Але все ж відчинила – не залишати ж батьків за порогом.
– Я так і знав! Соломіє, хто він? Від кого дитина? Чому ти від нас сховала? – голос Миколи тремтів від болю й люті.

Він вийшов на сходовий майданчик і впав на сходинки, хапаючись за серце.
– Тату, ну навіщо ти сів там? Тату, повертайся! – Соломія, із помітним животиком, виглядала розгубленою й безпорадною.

Його дівчинка, його гордість, поїхала вчитися, вступила на бюджет, а тепер… Що тепер? Микола проковтнув ком у горлі. Окрім нього, нікому її захистити. Треба знайти цього хлопця, поговорити, зробити хоч щось!
– Тату, я хотіла пізніше розповісти, коли все владнається. А тепер… Він потрапив у аварію, лежить у лікарні! – Соломія розридалася, як дитина.

Микола підвівся, відтрусив штани і раптом заспокоївся. Ну і що, дитина? Головне – усі живі. Виростуть, впораються, не таке переживали!
Соломія народилася в них із Ольгою пізно, коли вже не сподівалися. У перший клас пішла найменшою, але такою серйозною – не балувалась, читала на перервах, вчилася на п’ятірки. Вступила до університету, підробляла, знімала квартиру із подругами. Влітку ті приїжджали до них у село – усе було нормально…
– Олю, ти знала? ЗнаМикола взяв телефон у доньки, усміхнувся під ніс і подумав: «От і розібралися, зятья нині теж не з цукру – треба буде йому трохи налякати, аби шанував мою Соломію».