Шляхи, що розходяться

Щоденник.

У невеликому містечку, оточеному густими сосновими лісами та сірими полями, де вітер гнав вулицями сухе листя, життя плило повільно, ніби вода в низині. Наприкінці робочого дня у Данила задзвонив телефон. Мелодія, яку вибрала його дівчина Марічка, порушила тишу. Він підняв трубку та почув її голос:

— Даниле, я в салоні. Заїжджай, знаєш куди.

— Гаразд, скоро буду, — коротко відповів він і відключився.

Данило знав, що Марічка сидітиме там щонайменше дві години, тому не поспішав. Після роботи залишив машину біля салону та, щоб скоротати час, зайшов у кав’ярню неподалік.

— Подзвонить, як скінчить, — подумав він, сідаючи за столик. Офіціантка одразу прийняла замовлення.

Він поїв, передивився новини, подивився відео, але Марічка не телефонувала. «Цікаво, скільки вона сьогодні витратить?» — мигнуло в голові. Хоча платив не вона, а її батько — впливовий бізнесмен, чиї гроші текли рікою. Марічка ніколи не рахувала.

Вони зустрічалися сім місяців, іногда ночували в його скромній двокімнатній. Та коли їй набридала його «тіснота», вона їхала до батьків у розкішний заміський будинок. Єндина донька, вона не знала відмов. Марічка познайомила Данила з батьками, але її мати, Оксана, дивилася на нього згори. Звичайний айтішник, 27 років — що з нього взяти? Марічка, мабучи, умовила матір не лізти, і та трималася холодно, але без образ. Данило почувався чужим у їхньому домі.

І він усвідомлював: Марічка — не та, про кого мріяв. Але думка про весілля не відпускала, особливо після слів її батька: «Зробиш мою доньку щасливою — будеш як у маслі. Розчаруєш — пошкодуєш». Натяк був зрозумілий.

Марічка була вибагливою, але сліпуче гарною. Данило не розумів, нащо їй стільки часу в салоні — вона й так була ідеальною. Розумна, з почуттям гумору, але гордовита та зіпсована грошима батька. Напередодні вона заявила:

— Даниле, через тиждень летимо на Балі. Тато все оплатить. Я втомилася, треба відпочити.

— Від чого втомилася? Ти ж не працюєш, — здивувався він.

— Тато облаштує твою роботу, не переживай.

Її слова дратували. Їхні стосунки ставали все складнішими. Данило відчував, що вони з різних світів, але все ще збирався одружуватися.

Роздумуючи над кавою, він раптом почув:

— Даниле? Чоловік навпроти посміхався, немов старому другу.

— Влад? Данило схопився, впізнавши друга дитинства. — ОчДанило подивився на Влада і раптом зрозумів, що його серце завжди було там, де яблуні та річка, а не в холодних салонах із Марічкою.