Складна радість

Дрібне, та важке щастя
У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу в святковому вбранні, з пляшкою дорогого вина, тортом і упаковкою м’ясної нарізки.

— Дівчатка, після роботи не розходимось, посидимо трохи, відзначимо мій день народження, — оголосила вона.

Всі одразу ж кинулися її обіймати й вітати. Поздоровила й Соломія. Вона ж прийшла до компанії зовсім без досвіду, отримувала за свої помилки по повній, але щиро вважала Оксану Петрівну своєю наставницею. Та обійняла Соломію і прошепотіла на вухо:

— Трохи ще попрацюю й піду на спокій. Тебе, Соломійко, планую запропонувати на своє місце. Упевнена, ти впораєся. Ти дисциплінована, серйозна…

Соломія не встигла подякувати за довіру, як до них підійшла наступна колега з привітанням.

Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті головної бухгалтерки, застелили паперовою скатертиною, виставили все, що знайшлося у холодильнику. До початку святкування завітав і директор із начальниками інших відділів компанії. Вручив великий букет троянд, подарунок. Знову стало галасливо. Соломія під цей шум вислизнула з кабінету.

— Куди це ти збираєшся? Ми ж тільки сіли за стіл, — наздогнала її в коридорі колега й подруга Марта.

— Мені треба йти, батько вдома сам.

— Посиділа б хоч півгодини, нічого з твоїм батьком за цей час не станеться, — сказала Марта.

— Не переконуй. Не любить він, коли я затримуюсь, почне хвилюватись, тиск підскочить. У його віці це небезпечно.

— У якому такому віці? Скільки йому?

— Сімдесят один, — зітхнула Соломія.

— Хіба це вік? У такому віці деякі чоловіки ще закохуються та одружуються…

— Правда, Марто, мені треба йти. Вибачся за мене. — Соломія розвернулася, збираючись піти, але Марта втримала її за руку.

— Загнала ти себе в глухий кут. Ти ж молода, немає ніякого особистого життя. Хіба це нормально? Твій батько що, не хоче, щоб у тебе була родина? Онуків не хоче?

— Про яких онуків ти говориш? Мені вже сорок два…

— І що? Ти собі рано хрест поставила. За такими темпами ти випередиш батька… Ой, вибач, — зніяковіла Марта, помітивши осудиливий погляд Соломії. — Але хто тобі правду скаже, як не я? Він що, хворий?

— Ні, просто старіє, боїться померти самотнім.

— Не розумію тебе, Соломійко. Твоя мати все життя навколо нього кружляла. І де вона тепер? Тепер ти…

— Годі. Це моє життя. — Соломія визволила руку й швидко пішла коридором до свого кабінету за речами.
Марта з жалем і вибачливістю дивилася їй услід.

А на вулиці пахло весною, майже весь сніг розтанув, ще трохи — і на деревах набрякнуть бруньки… По дорозі додому Соломія зайшла до крамниці. Біля каси стояла черга. Вона глянула на годинник. Час є, з роботи пішла раніше, до дому йти хвилин десять, встигне. І Соломія заспокоїлась.

Вдома вона спеціально шумно роздяглася в передпокої, щоб батько почув. Віднесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані й дивився телевізор.

— Тату, я вже. Що дивишся?

За напруженим поглядом батька на екран вона зрозуміла, що він незадоволений. А коли він був чимось задоволений?

— Тату, як почуваєшся? — терпляче запитала Соломія.

— Дома ти,