Старенька ледве встала з ліжка, пройшла до дверей і вийшла на подвір’я з чашкою хліба.

Старенька жінка з труднощами піднялась з ліжка. По стіні дійшла до дверей. У сінях взяла миску з накришеним хлібом і вийшла на подвір’я.
“Здається, трохи розходилася. Курям як розклепалось. Може, в город їх випустити? Ввечері не зберу. Ой, про що я думаю?! Ні сьогодні, ні завтра невістка в будинок для літніх людей відправить”.
Відчинила двері в курятник. Звідти вискочило семеро курок. Позаду поважно крокував півень. Старенька висипала їм крихти. Пішла в туалет.
Вийшла звідти, оглянула свій город.
— Гаврилівно, — почувся голос, біля паркану стояла сусідка. — Все пораєшся? Тобі вже дев’яносто наближається.
— Як же не пораються, Іванівно? — старенька підійшла до паркану. — Капуста і морква не зібрані. Добре хоч Зіновій зі своєю Іркою картоплю викопали.
— Гарний у тебе, онук!
— Тяжко йому без батька, — старенька заплакала.
— Все, все, Гаврилівно, достатньо сліз, — почала заспокоювати сусідка. — Відмучився твій син. Рік лежав без руху. Як йому було? Тепер з неба на тебе дивиться.
— Іванівно, йому всього шістдесят було. Який здоровий був! І за рік усьох весь і помер.
— Скоро і я до свого сина відправлюся.
— Ти, Гаврилівно, не поспішай туди! Ще встигнеш. Поживи трохи!
— Як же тут пожити? Ноги ледве ходять, — старенька тяжко зітхнула. — Надворі кінець вересня, скоро морози вдарять. Чи я одна тут переживу?
— Так у тебе ж невістка залишилась, внуки.
— Ой, Іванівно, про що ти говориш? У Зіновія троє дітей та теща з ним живе. Жанна з двома дітьми в однокімнатній квартирі тулиться.
— А Катя, невістка?
— Вона тільки про мою смерть і мріє. Коли по Данилу сорок днів справляли, я почула, як вона ніби Жанні казала, що мій дім збирається продати та їй квартиру купити.
— Та ну, Гаврилівно?! Не погоджуйся!
— Жанна внучка моя, нехай поживе як слід.
— А ти?
— До будинку для літніх людей, мабуть, здадуть. Знаєш, Іванівно, там хоч догляд за мною буде. А тут я вже й піч затопити боюся. Та й дров зовсім не залишилося. Замерзну тут, і ніхто не дізнається.
— Дякую, Іванівно! Ладно, пішла я, — плеснула руками. — Кур випустила. Он по городу шниряють. Піду, яйця зберу!
І поковыляла хазяйка до курятника.
На ранок відчула Варвара Гаврилівна, що холодно стало. Навіть з-під ковдри вилазити не хочеться. А треба!
Вилазила, поёжилася. Накинула фуфайку і вийшла на подвір’я. Ще не встигла курям дати їсти, як під’їхала машина онука до дому. Онук зазвичай у вихідні приїжджає, а сьогодні середа. Відчула старенька, що зміна в її житті настає.
— Привіт, бабусю!
— Що сталося? — похмуро запитала Варвара Гаврилівна.
— Досить тобі тут одній жити, — кивнув на небо. — Морози вже наближаються.
— А кури мої? І капуста з морквою ще не зібрані, — заплакала старенька.
— Бабусю, я розберуся з курями. А капусту з морквою зараз зберу, поки ти зберешся. Давай пакуйся!
Довго збиралася Варвара. Шістдесят з гаком років тут прожила, з тих пір, як Коля взяв її за дружину і привів сюди. Тут і Данила народився. Вже п’ятнадцять років, як Миколи немає. І Данила вже помер. Сіла старенька на табуретку і заплакала.
Довго сиділа. Підскочила, виглянула у вікно. Онук вже всю моркву викопав, капусту зрізає. Гарна капуста вдалася. Які величезні качани. Зітхнула важко і почала збиратися.
“Що ж узяти? Залишати все шкода. І з собою все не забереш. І в будинку для літніх людей хіба дозволять стільки речей мати. Візьму альбом, буду життя своє згадувати. Усі документи зібрати треба. Дім продавати будуть, не знайдуть, мабуть, усі папери. Одежа потрібна. Нові господарі прийдуть — все викинуть”.
— Бабусю, ти довго ще? — відволік її від зборів голос онука. — Я вже й моркву викопав, і капусту зібрав. У сарай усе переніс. У вихідні приїду, рознесу всім.
Витяг онук її речі, поклав у машину. Саму посадив і відвіз. Дивиться Варвара Гаврилівна у віконце, зі своєю деревнею прощається.
Місто недалеко. От і п’ятиповерхівки заблимали. Машина зупинилася.
“Ой, а ми до Данилового дому під’їхали, — здивувалася Варвара Гаврилівна. — З невісткою, мабуть, попрощатися онук привіз?”
— Здрастуйте, тітко Варя! — усміхнулася і навіть у щоку поцілувала.
— Здрастуй, Катю! — а про себе подумала. — “Боїться, мабуть, що квартиру на неї не перепишу”.
— Тітко Варя, ми для вас кімнату звільнили, де Данило останні дні провів, — і невістка заплакала.
— Ми там і ремонт зробили, — підштовхнула свекруху в кімнату, — ліжко та шафу нову купили.
— Катю, — до старої жінки нарешті дійшло, про що говорить невістка. — Так ви мене не віддасте в будинок для літніх людей?
— Мама, мама, перестаньте!
— Чого ви плачете?
— Бабусю, а з чого ти вирішила, що ми твій дім продавати будемо? — розсміявся онук. — Ми з нього загальну дачу зробимо. Влітку там відпочиватимемо. І ліс поруч.
Так добре стало на душі у Варвари Гаврилівни. Адже у неї такі хороші внуки.
“А невістка-то яка в мене! Як я цього сорок років не помічала?”