Записки душі

Після смерті батька Настя з чоловіком вирішили продати хату в селі. Настя чекала дитину, треба було зібрати грошей на більшу квартиру.

Стояв теплий вересень. Настя дивилась на село й не впізнавала його. За рік повиростали високі паркани, замість старих халуп з’явилися нові будинки з яскравими дахами. Тільки їхня хата залишилась такою ж, як завжди.

Олег зупинив «Шкоду» біля ганку. Настя вийшла з авто й потягнулась. Тихо, а від чистого повітря аж голова закружилась. Вона відчинила двері й увійшла всередину. Хата здалася їй якоюсь зменшеною, тісною.

Цілий рік тут ніхто не жив. Після смерті мами батько приїжджав сюди один. Ділянка велика, але він нічого не саджав, ходив у ліс, на риболовлю. І торік він рвався сюди, хоч уже сильно хворів. Казав, що тут дихається легше, лікує повітря.

На початку травня вони привезли його сюди. Тільки вдома Настя зрозуміла, як батько здає. Він не зможе жити тут сам. Тож вона переконала його повернутися з ними назад, до міста. Через місяць він зляг, а наприкінці вересня помер.

Вони з Олегом — справжні містяки, не будуть часто сюди їздити. Далеко від міста, а й відпустку звикли проводити на морі. Без постійного догляду хата почне руйнуватися. Вона вже виглядала закинутою. От і вирішили продати, поки ще міцна й доглянута. Якщо з віком засумують за тишею та сільським повітрям — куплять будиночок ближче до міста.

На очах у Насті виступили сльози від навалів спогадів. Ця хата дісталася від бабусі з дідусем. Спочатку померла мама, потім, один за одним, бабуся й дідусь, а минулого року — батько.

Настя стояла перед портретом молодої дівчини на стіні. Олег заніс сумку з речами, підійшов до неї, обійняв ззаду.

— А я не бачив у тебе такої фотки. Скільки тобі там? — спитав він, дивлячись на знімок.

— Це ж не я, це мама. Їй тут, здається, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.

— Дуже схожа на тебе. Я подумав, що це ти. — Він заглянув їй у вічі. — Давай відро, я схожу по воду, а ти вскип’ятиш чайник.

Настя хлипнула носом і пішла на кухню. Повернулась із бляшаним відром.

— Воно стояло догори дном. Але сполосни його. Колонка через два будини від нас, — сказала вона, подаючи відро чоловікові.

— Та я пам’ятаю. — Олег вийшов із хати, скриплячи порожнім відром.

Настя повернулася на кухню, ввімкнула електричну плитку, але та не запалала. «Витягнуті пробки», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск грівся.

Оглянулася. Нічого вона не візьме звідси, хіба що мамину фотографію. Треба зайти до сусідів, запропонувати їм речі, якщо комусь знадобляться.

Після чаю Настя зайшла до сусідки. Їхні будинки не розділяв високий паркан.

— Продаватимете? — спитала сусідка, тітка Ганна.

— Так, — кивнула Настя.

— Зайду, подивлюся, хоч у мене й свого добра повно. Скажу іншим?

— Звісно, — зраділа Настя.

Повернувшись додому, вона побачила, як Олег вибирає, що можна спалити. Все одно піч треба затопити. У хаті сиро. Олег зайнявся піччю, а Настя вилізла на горище по схиляючихся під її вагою сходах.

— Може, краще я? — спитав чоловік, відірвавшись від паперів на столі.

— Ні, я сама.

Колись Настя боялася лізти на горище. Вночі над головою чулися чиїсь кроки. Наче хтось ходив надворі. Батько казав, що це кіт хазяїнує або хата скрипить, охолоджуючись після спеки. Але Настя все одно накривалася ковдрою з головою й так засинала.

Сонце пробивалося крізь маленьке квадратне віконце. Пилки танцювали в його променях, мов живі.

— І нема тут нічого страшного, — промовила вголос Настя.

Від її голосу тіні в кутках зійшлися. Вона намагалася не чіпати величезні павутиння, що звисали зі стелі, натягнуті між мотузками, на яких бабуся сушила білизну під дощем. Настя відкрила одну з коробок. У ній лежали ялинкові іграшки. «Оце так, — здивувалася вона, — бабуся з дідусем ставили ялинку». Вона ніколи не була тут зимою.

В іншій коробці були іграшки. Настя їх зовсім не пам’ятала. В куті стояла прялка. Нічого тут не потрібно. Вона підійшла до краю лазу, озирнулася. Погляд зачепився за край книжки чи зошита, що стирчав із-під дошки під самим дахом.

Вона повернулася, потягнула за край і дістала спільний зошит. Листки жовті, зліплені від вологи й часу. Настя побачила записи з датами. Зрозуміла — це щоденник. Мамин щоденник.

Негарно читати чужі щоденники. Мами вже нема стільки років, а її думки, записані на пожовклому папері, лишилися. А з іншого боку — навіщо взагалі пишуть щоденники? Щоб колись їх хтось прочитав. Чому ж мама сховала йНастя закрила щоденник, відчуваючи, що деякі таємниці варто залишати минулому, і пішла до чоловіка, щоб разом подивитись у майбутнє.