Те, що твоє, залишиться твоїм

У невеликому містечку, оточеному сумними горами та сірими полями, де осень пахла вогкістю і тугою, життя плило повільно, як річка по низині. На околиці, у будинку, що тонув у тіні старих лип, жила Соломія. Її життя здавалося казкою: заможні батьки, просторий особняк, турботлива тітка Оксана, яка замінила їй другу матір. Але за цією ідилією ховалася тінь, готова в будьому моменті зруйнувати все.

— Уже два тижні піхтієш над їжею, закохалась, чи що, Соломійко? — питала Оксана, витираючи руки об фартух.

— Та є один хлопець, — зізналася Соломія, почервонівши. — Вчиться на іншому потоці, гарний, але наче мене не помічає. Не знаю, як підійти.

— Не смій перша лізти! — насупилася Оксана. — Дівчині не годиться бігати за хлопцем. За нашими часами…

— Ой, тітонько Оксан, не починай про ваші часи! — засміялася Соломія, доживаючи сніданок. — Гаразд, я побігла, сьогодні не можу спізнитися. Викладач строгий, вижене з лекції.

— Біжи-біжи, — Оксана перехрестила її і зачинила двері, зітхнувши з тривогою.

Соломія зростала в достатку, не знаючи відмови. Батьки, зайняті кар’єрою, доручили її виховання тітко Оксані, старшій сестрі матері. Всі звали її Оксаною Василівною, але Соломія — тітонько Оксан. Вона була доброю, але строгою, вчила дівчину життю, наче передчуваючи, що доля не завжди буде ласкавою.

У Оксани був свій біль. У молодості, у селі, вона вийшла заміж за лісника Тараса. Любов була недовгою — через рік він зник. Говорили, потонув у болоті. Його шукали, але так і не знайшли. Оксана залишилася сама, без чоловіка та дітей. Хотіла піти в монастир, але передумала: «Яка з мене черниця? Ще молода, та й язик за зубами не тримаю». Залишилася в селі, доки сестра Марія не покликала її до міста.

— Оксан, переїжджай до нас, — умовляла Марія. — Ми з чоловіком на роботі, за Соломією подивишся, по хаті допоможеш.

— Ох, Марічко, з радістю! — відповіла Оксана. — Тарас був добрий, я по ньому всі сльози виплакала. Боюся, у селі з туги зав’яну. Заміж більше не хочу. Поїду, всю роботу в хаті на себе візьму.

Так Оксана стала частиною їхньої родини, називаючи себе домогосподаркою. Вона готувала з душею, доглядала за садом, садила квіти. Соломія була для неї як дочка. Водила її до школи, купувала ляльки, шила сукні. Дім був повний затишку, але Оксана вчила Соломію: «Звикай до праці, Соломійко. Сьогодні все є, а завтра — хто знає? Навчися готувати — це жіночий козир. Коли готуєш з душею, чоловіка до себе притягуєш».

— А в тебе є секрети? — цікавилася Соломія.

— А як же! У кожної господині свої, — усміхалася Оксана.

Соломія закохалася в Богдана, високого хлопця зІ Богдан, який спочатку відверто ігнорував Соломію, одного дня неочікувано запросив її на каву.