«Тихий шепіт близькості»

— На «ти», — шепнув, промовив Дмитро просто в саме вухо. Марія відчула на скроні його подих. Шкіру обсили мурашки…

— Оленко, подивись, чи є ще хто в коридорі? Хотіла раніше піти сьогодні. У мами день народження, — сказала Марія.

— Зараз, Маріє Володимирівно. — Молоденька гарненька медсестра пішла з-за столу, відчинила двері кабінету й визирнула в коридор. — Нікого більше нема, Маріє Володимирівно. І по запису всі пройшли, я перевірила, — посміхнувшись, повідомила Оленка.

— Добре. Якщо хто прийде, запиши на завтра або в сусідній кабінет нехай іде, до Наталії Ольгівни.

— Ідіть, я посиджу, все зроблю, не хвилюйтесь, — заспокоїла Оленка. — Завідувачка поліклінікою у відрядженні, якщо що, я вас прикрию.

— Дякую. Що б я без тебе робила? — Марія взяла сумку, окинула поглядом стіл, чи не забула телефон, і пішла до дверей. — До завтра, Оленко.

— До побачення, Маріє Володимирівно. Ой, ви пожвавтесь, ось як затемніло, того й дощ почнеться.

— Та й? А мені ще за квітами забігти. Ну, я побігла, — сказала Марія, виходячи в коридор.

Вона швидко переодяглася, плащ надягла вже на сходах.

— Маріє Володимирівно, ви вже йдете? — униз біля реєстратури її зупинила літня жінка.

— Добридень. До завтра можете почекати? Я поспішаю, — поправляючи комір плаща, відповіла Марія, спрямовуючись до виходу.

— Маріє Володимирівно, Даринка тільки вас слухає. Ви б зайшли, поговорили з нею, заспокоїли. Весь час плаче, — квапливо говорила жінка, не відступаючи від Марії.

— Завтра у мене прийом увечері, вранці на виклики піду й зайду до вас. А зараз мені треба бігти, вибачте. — Марія вийшла з будівлі поліклініки, зійшла з ґанку й глянула на небо.

Вільна чорна хмара наповзала на місто. Здавалося, ось-ось своїм величезним черевом вона зачепиться за дахи, лусне й обрушиться водяним потоком на вулиці.

Коли Марія підходила до квіткового кіоску, перші важкі краплі впали на її плечі. Ледве вона сховалася під навісом, як дощ посилився.

— Не хвилюйтесь, я добре запакую букет, — сказала продавчиня квітів.

Поки вона запаковувала у щільний целофан улюблені мамині гербери, Марія з тривогою поглядала, як від зупинки один за одним від’їжджають автобуси. Нарешті вона отримала букет, розрахувалася й побігла до зупинки, прикриваючи голову квітами.

Дощ розгулявся не на жарт. На зупинці залишилася одна Марія. Хоч дах був. Парасольку вона забула, і поки бігла, добре промокла.

Автобуса все не було. Треба було перечекати в поліклініці, поговорити з бабусею Даринки, — пізно жалкувала Марія. Вона здригнулася від холоду й відійшла глибше під навіс. Повз неї з шумом проносилися машини, розбризкуючи калюжі.

«Де ж він застряг? Як невпрок цей дощ», — думала Марія, вдивляючись у даль, звідки мав приїхати автобус.

Раптом біля тротуару зупинився чорний джип. Марія з заздрістю подумала: «Ось би мені такий. Добре мати машину, не треба чекати автобуса…»

Скло з боку пасажира опустилося, і Марія побачила чоловіка. Вона не відразу зрозуміла, що він звертається до неї.

— Сідайте. Там аварія, автобуси не їздять.

Поки Марія вагалася, чоловік відчинив двері. Вона сіла на пасажирське крісло. У салоні було тепло й сухо. Навіть шуму дощу не було чути.

— Вам куди? — спитав чоловік, дивлячись на Марію.

Приблизно її років, привабливий, у діловому костюмі. Марія зніяковіла. «А я схожа на мокру курку».

— На вулицю Лесі Українки, — відповіла вона.

— Добре, мені в той самий бік.

Від нього віяло така впевненістВони зустрічалися ще багато разів, а одного разу, під час весняного дощу, Марія нарешті зрозуміла, що щастя не треба чекати — його можна просто взяти, коли воно саме стукає у твої двері.