У дверях з’явилася любов…

До мене постукало кохання…

Соломія виїхала з села до Києва та вступила до університету. Після сільської школи навчання давалося важко, але вона цілими днями сиділа за книжками, щоб здати сесію та не втратити стипендію. Мати могла допомогти їй лише продуктами.

Коли почала працювати, сама стала підтримувати рідних, надсилала гроші додому. Кожну відпустку проводила у селі. Про море, звісно, мріяла, але всім казала: «У нас такий повітря, ліс і річка, що ніякий південь не потрібен».

— Соломійко, а коли заміж вийдеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, онуків, — зітхала мати.

— Не хвилюйся, мамо, вийду, — відмахувалася Соломія, але розмови про заміжжя їй порядком набридли. Кожен у селі першим ділом питав саме про це.

Хлопці у неї були, і кохання було, але заміж так ніхто й не покликав.

Працювала вона у редакції газети. Робочий день добігав кінця, а за вікном лляв як з відра. Нарешті дощ трохи вщух. Соломія накинула плащ, підготувала парасольку й вибігла на вулицю. Та тільки вийшла — з неба знову полило. Вона стиснулася під навісом біля входу, дивлячись, як повз неї з шумом проносяться машини, розбризкуючи калюжі.

Важкі краплини били об мокрий асфальт, бризки долітали до ніг. Вона мимоволі притулилася до стіни. Позашляховик пригальмував перед великою калюжею, щоб не оббризкати її, а потім і зовсім зупинився.

— Дівчино, сідайте. Навіть якщо дощ стихне, на дорогах справжнє болото — доведеться пливти додому, — крикнув чоловік через відчинене вікно.

І Соломія сіла. Через півроку її рятівник зробив пропозицію. Не те щоб вона закохалася без пам’яті, але час виходити заміж, а з Дмитром спокійно й надійно. Оселилися вони з його матір’ю у великій квартирі в центрі.

Мати Дмитра відразу Соломію не взлюбила.

— Не сподівайся, голубко, що наша квартира твоя. Не вийде з тебе цей номер, — одразу застерегла.

— Непристойно цілий день ходити у халаті. У ньому тільки до ванни. А якщо гості? Переодягайся негайно! — командувала свекруха.

І Соломія переодягалася. Прибирати чи готувати в нарядній сукні — незручно. Сама ж Наталія Петрівна ходила, ніби на прийом до посла.

Загалом, із свекрухою вони не зладили. Одного разу Соломія почула, як та переконувала сина розлучитися, поки дітей нема. Соломія, ридаючи, сказала Дмитру, що мати права — їм краще розійтися. Почала збирати речі.

Дмитро не відпустив її. Наступного дня зняв квартиру, і вони переїхали. Життя налагодилося. Може, мати й давила на нього по телефону, але до них не приходила. А Дмитро дружині нічого не розповідав. Вони мріяли про свою оселю, відкладали гроші з кожної зарплати.

Однієї неділі вони поїхали на озеро з друзями. Рибалили, шашликували… Поверталися вже вночі. На трасі машина друзів відірвалася, лишивши Дмитра з Соломією далеко позаду. Він додав газу, щоб наздогнати.

Соломія навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч раптом вилетів позашляховик. Чи водій не впорався з кермом, чи заснув — зіткнення було неминучим.

Дмитро загинув на місці, а Соломія отримала важкі травми. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Бліда, знесилена, вона дісталася до знятої квартири, але там жила вже чужа сім’я. Їй віддали невелику сумку з речами. Речі Дмитра забрала його мати — вона ж і відмовилася від оренди.

Соломія пішла до Наталії Петрівни. Та відчинила двері, але впустити не схотіла.
— Наталіє Петрівно, можу я пожити у вас, поки не знайду житло?
— Ще чого! Через тебе загинув мій Дмитрик. А ти навіть на похорон не прийшла. Геть! — Двері грубо зачинилися.
— Я ж у лікарні була! Не могла прийти! — кричала Соломія вже до закритого дерева.
— Зараз поліцію викличу! — загрозила свекруха, і Соломія здалася.

Просити половину грошей, які вони з Дмитром збирали на квартиру, вона навіть не спробувала.

Вийшла на вулицю. Але куди йти? Друзів нема. Ті, з ким вони їздили на озеро, були друзями Дмитра. Хто знає, що їм наговорила свекруха.

У тому, у чому була, поїхала до матері в село. Та там чекав новий удар — мати померла два місяці тому, поки Соломія лежала у лікарні. Телефон розбився під час аварії — до неї не могли додзвонитися.

У хаті все було так, ніби мати ось-ось повернеться, схватить руками й заклопочеться біля печі… Очі Соломії заповнилися сльозами.
— Мамо, як же так? Ти мені так потрібна зараз… — Вона сіла на ліжко, зняла зі спинки матчину кофту й притулилася до неї. Запах ще не вивітрився. Соломія розридалася, а потім незамітно заснула, обіймаючи кофту.

Крізь сон почула стук у двері.
— Мама повернулася! — радісно скрикнула, але почула за дверима голос Дмитра:
— Соломіє, відчини, цеВона прокинулася від стуку в двері й побачила, як на порозі стояв Роман, що тримав у руках квіти й посміхався — тепер вона знала, що справжнє кохання не стукає, а просто приходить.