Уся магія дощу в осінню ніч…

Одного дощового жовтневого вечора…
Вечірня служба добігла кінця. У храмі було мало людей. Дощ із снігом наганяв осінню нудьгу, і більшість парафіян лишилася вдома.

Храм поступово спорожнів, двері рипіли, відчиняючись та зачиняючись. Вітер хитав полум’я свічок, а їхній дим вився тонкими струмочками. Нарешті затихли кроки, і в церкві лишилася сама Марія.

Вона вийшла з-за прилавку церковної крамнички й обійшла храм, гасячи свічки й змахуючи воск із підсвічників. Потім погасила лампадки біля ікон. Крізь вітражі ледве пробивалося світло ліхтарів. Горіла лише одна лампочка над яткою, відблискуючи у золотих окладах.

З лівого приділу вийшов отець Василь у чорній куртці поверх ряси.

— Вартовий вже прийшов? — запитав він, порівнявшись із Марією.

— Ще ні. Щось передати?

— Ні. До завтра. — Він кивнув і пішов до виходу.

Марія принесла відро з водою та швабру, почала мити підлогу. Їй подобалося приходити вранці до чистого храму. Раптом знову потягнуло, і важкі двері із глухим стуком замкнулися. Вона обернулася — вартовий перехрестився, кивнув їй і пішов до своєї комірчини. Марія ніколи не чула його голосу, хоча отець Василь стверджував, що той не німий.

Вона прибрала речі, вдяглася, окинула оком храм, перевіряючи, чи всі лампадки погашені, і шепотіла: «Святий Миколаю, моли Бога за нас…»

— Я пішла! — крикнула вартовому. Голос луною рознісся під склепінням.

Марія вимкнула світло й вийшла. На ґанку затрималася, прислухаючись. Не почула кроків, але двері заскрипіли — сторож замкнув їх ізсередини. Тоді вона почула тоненьке пискляве скрипіння.

Очікувала побачити кошеня чи цуценя, що ховається під дахом від дощу, але замість цього розгледіла білу пеленку, з якої й долинав плач.

— Дитинко! Хто ж тебе тут покинув? — Вона нахилилася, підняла легенький клуночок і відгорнула куток — на неї дивилося зморщене личко.

— Господи, у матері серце кам’яне, якщо в таку непогоду дитину на вулиці кинула…

«Що ж тепер робити? Стукати в двері? Викликати поліцію?» Та раптом, піддавшись імпульсу, вона вирішила віднести дитину додому й звідти подзвонити отцю Василю.

Не встигла зробити й кілька кроків, як із темряви вихопилася жінка.

— Віддайте! — крикнула вона й вирвала клуночок.

Голос був молодий, ледве не дитячий.

— Твоя дитина? Гріх такий! — суворо сказала Марія.

— Я… я лише на хвилинку відійшла! — Жінка закричала, давячись сльозами.

— Чому ж у храм не занесла?

Жінка мовчала, повертаючись до темряви.

— Є куди йти? — гукнула їй услід Марія.

Та затрималася.

— Бачу, що нікуди… Постій! — Марія підбігла. — Пішли до мене. Ось же поруч. Дитина плаче — може, голодна. І сама вся мокра.

Жінка несміло погналася за нею. Дорогою Марія розповідала, що чоловік її помер, а дітей Бог не дав. Що гості в неї радість. Від сусідки візьмуть пелюшки, одяг…

— Ось і дійшли. Заходь. — Вона відчинила двері.

У ліфті Марія помітила, що одяг на гості просочений дощем, а губи синіють.

У квартирі вона взяла клунок, а жінку попросила роздягнутися.

— Їсти хоче? Прикрий, я до сусідки побіжу, — сказала й вийшла.

— Оленко, позич кілька підгузків!

— У тебе що, дитина з’явилася? — здивувалася та.

— Родичка приїхала. Речі в дорозі загубили.

Сусідка принесла цілий пакет.

— Навіщо так багато?

— Бери, не викидати ж!

Марія подякувала й повернулася. Гостья годувала дитину грудьми.

— Молоко є? Добре. А то суміші зараз дорогі… Я принесла одяг.

Дівчинка наситилася й заснула. Марія нагодувала гостю курячим бульйоном.

— Як тебе звати?

— Оксана.

— А я Марія. А донечку як?

— Софійка.

— Гарне ім’я… — вона зітхнула. — Їж, потім розповіси, що трапилося. Осуджувати не буду.

Оксана розповіла, що жила в гуртожитку, а після пологів її вигнали.

— Думала, кинуся з моста… Та біля храму ноги закаменіли. Поклала дитину й пішла…

— А батько знає?

— Гроші на аборт дав… Я не змогла.

Марія запропонувала їй залишитися.

Дні минали. Софійка підростала. Оксана допомагала по дому, ходила до церкви.

Минуло п’ятнадцять років.

— Мам, дивись, може, в талії підігнати? — Софія приміряла випускну сукню.

— Сидить ідеально… Шкода, бабуся не побачить.

Рік тому Марія померла під час служби. Оксана оплакувала її, як рідну.

Софія вступила до медичного, як і мати. Та одного разу дівчина засмутилась.

— Мабуть, закохалась? — засміялася Оксана.

— Він занадто старий.

— Викладач? Як його звати?

— Ігор Іванович Коваль…

У Оксани поОксана стиснула руки й прошепотіла: “Господи, чи це справді він знову увійшов у наше життя?”