Відчуття образи

— Ну що, доню, подумали? Я вчора бачила таку «Рено»! Білу, з шкіряним салоном. Красуня. Всього мільйон сто, — голос Віри Петрівни звучав нарочито легко, але за цим ховався тиск.

— Мамо… — Оксана зітхнула й закрила ноутбук. — Ми ж вже говорили. У нас іпотека, Софійка часто хворіє. Де я тобі мільйон знайду? Подивись щось простіше.

З кімнати лунали дитячі вигуки. Андрій возився з Софійкою: та впиралася, не бажаючи вдягати шкарпетки. На годиннику було двадцять хвилин на восьму. За десять хвилин Оксані треба виходити на роботу. А ця історія з машиною знову вилізла невчасно.

— То візьміть крeдит, — спокійно сказала Віра, підсунувши до себе вазу з печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, гарні зарплати. Це ж не на марне, а на корисну річ.

Оксана різко обернулася до матері, стискаючи кулаки.

— А чим платити, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас вже є іпотека.

Віра фыркнула, схрестила руки на грудях і відвернулася.

— Так. А у батьків Андрія машина є, а я, значить, як завжди, осторонь.

Тут Оксану пройняло.

— У батьків Андрія машина є, бо вони самі її купили. Продали стару, накопичили. Ні в кого нічого не просили. А ти тільки права отримала, а вже «Рено» за мільйон тобі подавай.

— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Віра. — Бо тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала! А тепер, коли нарешті можна, мені відмовляють.

Оксана глянула на Андрія. Той допомагав донечці взуватися й виглядав втомленим і ніяковим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснутих губах було видно: йому все це набридло.

— Мамо, ти ж сама мені колись казала, що боїшся за кермо. Послухай, ми не чудовиська. Але у нас немає золотої картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки…

Віра схопилася за серце так театрально, ніби згадала, що в неї гіпертонія.

— Ой, усе зрозуміло. То тепер ти кожну копійку мені докорятимеш?

Оксана голосно зітхнула, немов випускаючи пару. У неї пересохло в роті, долоні спітніли. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні — особливо гостра. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні донечки, робота, неоплачені рахунки в поштовій скриньці.

І тут Віра вимовила те, що остаточно добило доньку:

— А якщо я буду з Софійкою сидіти? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Ми тоді потягнемо кредит.

Оксана на мить завмерла.

— Почекай. То ти з онукою готова сидіти тільки за машину? Просто так тобі здоров’я не дозволяло, наскільки я пам’ятаю. А при виді «Рено» у тебе тиск падає?

— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.

— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся.

Віра різко повернулася й пішла до дверей.

— Гаразд. Усе зрозуміло. Живіть без мене. І не телефонуйте, коли знову знадобиться бабуся. Самі розбирайтеся.

Оксана не побігла за матір’ю. Просто сіла біля вікна й заплющила очі, намагаючись переварити все.

Андрій підійшов і поклав руку їй на плече.

— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, що так вийшло.

У квартирі запанувала дивна тиша. Навіть Софійка перестала капризничати. Вона лише тривожно дивилася на двері.

— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер не підемо до неї?

Оксана не знала. У її серці кипіли втома, злість і дитяча образа. Вони стільки разів допомагали матері просто так, бо треба. А та тепер відмовилася бути бабусею, поки їй не куплять машину.

Минуло два місяці після тієї сварки. Усе в родині ніби налагодилося. Або, точніше, залишалося стабільним. Софійка ходила до садочка, Оксана працювала за графіком, Андрій брав підробітки і майже не бував вдома. Ніхто не згадував про Віру вголос, але вона все одно була присутня: у м’яких іграшках, які колись приносила онуку, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього сімейного пирога.

І Софійка сумувала. СпочаткуА коли одного разу в неділю вони всі разом сіли за стіл із свіжими варениками, які ліпили втрьох, Віра Петрівна тихо промовила: “Знаєте, а стара “Таврія” теж непогана машина…” — і всі розсміялися, бо зрозуміли, що головне — не бляха на капоті, а теплі руки поруч.